|
Печально я дивлюсь на наше покоління! Порожнє жде його чи темне майбуття. Під темним тягарем зневіри й розуміння Без дії відцвіте його життя. Багаті ми ще тільки із колиски Спізнілим розумом і вадами батьків, І томить нас життя, немов кайданів стиски, Немов бенкет у ворогів. До зла й добра ганебно ми байдужі, Ми рано в’янемо, не знавши боротьби, Перед погрозами – мов малюки недужі, І перед владою – затуркані раби. Так бідний овоч, завчасу дозрілий, Ні сна, ні оману не тішачи у нас, Між квітами висить, чужак осиротілий, І час їх розцвіту – його падіння час! В безплідній мудрості ми розум засушили, Ганебно криючи від друзів і братів Надії молоді і благородні сили, Що глум зневір’я холодом побив. Лише торкнувшися до чаші насолоди, Її ми в юності вже розлили, І, щастя боячись, немов тяжкої шкоди, Його найкращий сік ми геть спили. Ні сни поезії, ані мистецтва мрії Солодким захватом не палять серце нам, І решта почуттів у грудях марно тліє, Мов скарб занедбаний, мов запустілий храм. Ми й ненавидимо, і любим випадково, Без жертв марнуючи і гнів свій, і любов, І холод у душі панує в нас зимовий, Коли вогнем палає кров. І предків нам нудні утіхи та забави, Дитяча і скупа дрібна розпуста їх, І до труни йдемо без щастя ми і слави, Безсилий затаївши сміх. В пустелю забуття похмурою юрбою Пройдем по світу ми без шуму і сліда, Не кинувши вікам ні думки осяйної, Ні генієм зігрітого труда. І прах наш, з вироком судді й громадянина, Нащадок оганьбить презирством без кінця, Скорботним насміхом ошуканого сина Із марнотратника – отця.
|