|
Із сумом я дивлюся на наше покоління, Бо майбуття його – чи темне, чи пусте, Між тим, знесилене від докорів сумління, У лінощах безплідно відцвіте. Від сповитку одарені безцінно – Провинами батьків і їхнім каяттям, Життя нас втомлює, як довгий шлях безцільний, Як свято, осоружне нам. І до добра, й до зла ми всі байдужі, Ще й не почав як слід – вже здавсь без боротьби, Де небезпека, там ганебно-малодушні, А перед владою – покірні, як раби. Так плід блідий, не о порі дозрілий, Смаком своїм терпким не радуючи нас, Висить поміж квіток, самотній і немилий, Час їхньої краси – його падіння час! Ми сушимо уми безплідними знаннями, І в безпорадності – від рідних і близьких Щосили таїмось з шляхетними думками, Аби лиш не потрапити під сміх. Ледь-ледь торкалися ми чаші насолоди, Та сил юнацьких тим не зберегли; З веселощів, зі щирої пригоди Ми соки щастя, боючись, пили. Ні злет поезії, ні творення мистецтва Не будять захвату солодкого вогонь; І залишок чуттів, гадаєм, збережеться, Якщо в душі, мов скарб, сховаємо його. Ненавидимо ми і любим – випадково, Ні злості, ні снаги не склавши на вівтар, І холод у душі панує сутінковий, Коли у крові пломеніє жар. Нудні нам пращурів розмірені забави, Школярський блуд – смішний для їхніх чад. До гробу спішимомо без щастя і без слави, Глузливо озираючись назад. Юрбою хмурою, забутою дочасно, Над світом пройдем ми й не лишимо слідів, Не кинувши вікам ані ідей незгасних, Ні генієм осяяних трудів. І прах наш буде вщент зневажений нащадком, Безжалісним його, насмішливим пером – Суд громадянина над слабодухим батьком, Що промотав усе добро.
|