|
Дивлюся сумно я на наше покоління! Його майбутнє – порожньо, темно́, Під тягарем пізнання, що сумнівне, Старіє в бездіяльності воно. Багаті ми, колиску ледь покинем, Помилками батьків, завдячуючи їм, Й життя томить, як рівний шлях безцільний, Наче бенкет на святі не своїм. До зла й добра ганебно так байдужі, Ми в’янемо вже, ще без боротьби; У небезпеці – так ганебно малодушні, І перед владою – мерзенні ми раби. Так плід худий, до часу ще дозрілий, Він смаком не приваблює ще нас, Висить між квітів, як осиротілий, Час їх краси – його падіння час! Ссушили розум тлом наук безплотних, Ховаючи від ближніх всіх людей Надії кращі й голос благородний Осміяних невір’ям пристрастей. До чаші насолоди ледь торкались, А юних сил ми тим не зберегли; Псуючи пересиченістю радість, Ми кращий сік вже витягти змогли. Мрії поезії, всі створення богеми, Не ворушать наш розум барви фарб; Скарб почуттів ми в грудях бережемо – Заритий скупістю і вже даремний скарб. Ми ненавидимо, і любимо даремно, Нічим ні злість не зичим, ні любов, Царює в душах холод в нас якийсь таємний, Коли вогонь вирує нашу кров. Нудні розкішні предків стали нам забави, І їх розпуста, так сумлінна, як в дитя; Йдемо до трун ми і без щастя, і без слави, Глузливо дивлячись в минулого буття. Похмурим натовпом, невдовзі вже забутим, Над світом пройдемо без шуму і слідів, Ні дум значних не кинувши в майбутнє, Ні розпочатих генієм трудів. І прах наш, з строгістю судді й громадянина, Віршем презирливим образить нас земля, Гіркою фразою обдуреного сина Над батьком, промотавши все і вся.
|