|
Коли Рафаель у натхненні Мадонни обриси священні Чудовим пензлем змалював, – Він, власний зрозумівши геній, Перед картиною упав! Та скоро захват цей чудесний Погас у серці молодім; В утомі, в роздумі німім Забув він про вогонь небесний. Так і поет: лиш забринить У нього мисль, як він розлить Готовий душу в звуках ліри, Чарує світ – і в тишині Співає у солодкім сні Про вас, душі його кумири! Та раптом остигає жар, Стихає серця хвилювання, Нема й сліда хистких примар! Та довго ще первісний чар Живе – можливо, до сконання.
|