|
Котись, котись, у піні й шумі, Бий, хвиле гомінка, у береги нічні. Я тут стою на скелі в вишині, Стою над морем у задумі, Забувши світ, людей і гомін голосів І не звіряючись уже нікому в сумі. Ось поблизу намети рибаків: Між них виблискує вогонь яскраво; Сім’я спокійно там, сидить круг казанка, Під тиху повість старика Готує на вечерю страву! Далекий я в душі від щастя їх! Згадав я шум блискучої столиці, Безповоротний рій затруйливих утіх. І що ж? – сльоза пече зіницю, І вже мене тривожить жаль гіркий, Весь час з’являються загиблі роки хмарні, І погляд цей, задумливий і гарний. Тверджу в душі: забудь мерщій! Переді мною він, – і я тверджу все марно!.. О, в цих місцях коли б я народивсь, Де не живе підступна лицемірність, Я перед долею багато б завинивсь – Тепер нема у неї прав на вірність! Як жаль того, кому вже принесла Ряд зморщок молодість для хмурого чола І, відібравши кращі всі бажання, Саме засмучене розкаяння дала; Хто відчував, як я – щоб відчувать страждання. Хто рано світ пізнав – і у пустельній млі Покинув, наче я, прах рідної землі Для добровільного вигнання!
|