|
Терек виє в злобі хмурій Між бескетів кам’яних, Плач його – мов голос бурі, Ринуть бризки сліз дрібних. Та міняється лукаво У степах він мимохіть І, всміхаючись ласкаво, Морю Каспію дзюрчить: «Розступись, дідусю сивий, Місце дай моїм валам! Погуляв я, бунтівливий. Супокою прагну й сам! При Казбеку верховині Я від хмар життя узнав І перечити людині Цілий вік би я бажав. Зруйнував Дар’ял я рідний Для твоїх синів-орлів І приніс, як дар їм гідний, Безліч сірих валунів». Та, схилившися на берег, Каспій стих, немовби спить, І ласкаво знову Терек В ухо сивому дзюрчить: «В мене є тобі гостинець, Ще й гостинець он який! З поля битви кабардинець, Кабардинець молодий. Він у панцирі чудовім, В налокітниках стальних, Що святим з корана словом Сяє золото на них. Він нахмурив чорні брови, А на вусах, як рубін, Непокірливої крові Вогняний запікся плин; В оці щирім затаївся Благородний отчий гнів; На потилиці завився Чуб, як звичай повелів». Та, схилившися на берег, Каспій древній все мовчить; І в тривозі буйний Терек Знов закрадливо шумить: «Слухай, діду: дар безцінний! Більш нема таких дарів! Я до цього дня й години Від усіх його таїв. Труп козачки молодої Я примчу, лише поклич, З яснорусою косою З блідосмаглим шовком пліч. У журбі лице туманне, Ніжний погляд тихо спить. Кров з малесенької рани Перса білі червонить. По красуні-молодиці Не вдається в сум тяжкий Лиш один у всій станиці Козаченько гребенський Осідлав він вороного І між гір, в нічнім бою, На кинджал чеченця злого Зложить голову свою». Замовчав – і над водою Мов лілея розцвіла: То з розмитою косою Біла втоплена сплила. І в могутнім пориванні Звівся Каспій, як колись, І вологою жадання Сині очі пойнялись. Він устав у повній силі, Звеселивши береги, І прийняв набіглі хвилі З грізним рокотом жаги.
|