|
Люблю вітчизну я, та дивною любов’ю! Її не подолає розум мій. Ні слава, що добута кров’ю, Ні повний гордої довіри супокій, Ані старовини легенди заповітні Не в змозі зворухнуть відрадні мої мрії. Та я люблю – за що не знаю сам – Її степи в холодному мовчанні, Її ліси в безмежнім коливанні, Річки у повінь, мов рівня морям, Промчати путівцем люблю вночі на возі І, зором неквапним пронизуючи тінь, Стрічать обабіч з думою про сон свій Засмучених осель тремтливії вогні. Люблю стерні димок мрійливий, Чумацьку валку в напівсні Й на пагорбі по́серед ниви Беріз подружжя вдалині. Радію, що не всім знайоме, Як бачу тік повен зерном, Хатину вкриту соломою З майстерно різьбленим вікном. А в свято, вечором росистим, Дивитись запівніч хотів На танці з гупанням і свистом Під гомін п’яних мужичків.
|