|
Люблю вітчизну я, та дивною любов’ю! Не подола її розсудок мій. Ні слава, що здобута кров’ю, Ні гордий вірою своєю супокій, Ані перекази таємні старовинні Не будять у мені відради марень нині. Та я люблю – що за любов така? – Її степів задумливе мовчання, Її лісів безмежних коливання, Розливи рік її, мов хвиля та морська... Люблю на возі мчать я битими шляхами І, тіні поглядом проймаючи нічні, Спочинку прагнучи, стрічати над полями Далекі, трепетні сумних осель огні. Люблю димок на стернях сивий, Ночівлю валки у степу І на горбі рудім край ниви Беріз біліючих юрбу. Весь повний дивної відради, Я бачу тік серед левад, Солом’яну покрівлю хати І різьблених віконниць ряд. І в свято, вечором росистим, До сну дивитись я б хотів На танці з гупанням і свистом Під гомін п’яних мужиків.
|