|
Люблю я рідний край коханням незвичайним, його не здужає зламати й розум мій. Ні слава, надбана кривавим рабуванням, Ні самовіри гордий супокій, Ні давньої доби перекази святії – В мені не зворухнуть одрадісної мрії. Проте люблю – і сам не знаю чом – Його степів хвилястих коливання, його лісів темрявих шепотання І морем геть розливи рік кругом; Люблю в повозці я летіти між узбочин, Очима втомними пронизувати млу І радісно стрічать, гадаючи про спочин, Тремтячі вогники по сумному селу. Люблю я на стерні од диму сизі хвилі, В широкому степу ночівлю чумака, І серед жовтих нив часами на могилі Білесенький гайок з березняка. І не відому всім я в серці чую втіху, Як по токах селянських завізно; Як очеретяну на хаті бачу стріху Чи помережане й мальоване вікно; Або смерком погожим в які свята Я б цілу ніч дивився залюбки, Як поплавом танок ведуть дівчата, Як гопака сажають парубки!
|