|
Люблю вітчизну я, та дивною любов’ю, Яку не переборе розум мій! Ні слава, що здобута кров’ю, Ні повний гордої довіри супокій, Ані прадавнини легенди і сказання Не будять у мені юнацькі поривання. Та все ж люблю – за що, не знаю я – Її степів засніжених мовчання, Її лісів безмежних коливання, І повені річок, що схожі на моря. Путівцем я люблю проїхатись на возі Неспішним поглядом пронизувати ніч, Шукаючи нічліг, й стрічати при дорозі Сільських печальних хат ледь видимі вогні. Люблю дими опісля жнива, Люблю ночівлю у степу І серед вистиглої ниви Берізок двійко на горбку. О, втіха ця не всім відома: Я бачу повний тік зерна, Повітку, хату у соломі Й різьбу блакитного вікна. І в свято, вечором росистим, Дивитись можу до півнів На танці з тупанням і свистом Під ґвалт п’яненьких мужичків.
|