Я випадково вас тривожу, Чому пишу – не знаю й сам, Це право загубив я, може... І що скажу тепер я вам? Що не забув? – та, милий боже, Про це ви знаєте давно. І вам, звичайно, все одно. Де я? що я? в якій глушизні? Як доля склалася моя? Душею ми із вами різні, І в рідність душ не вірю я Я сторінки перегортаю, Своє минуле проглядаю – І розчаровуюсь у всім Холодним розумом своїм. І смішно ж серцем ліцемірить Перед собою стільки літ; І ще б хоча морочить світ! Але яка вже користь вірить У те, чого згубився й слід?.. Чекать заочного кохання? Всі почуття на мить в наш час! Та вас – признаюсь без вагання – Ніяк не міг забуть я вас! Тому, по-перше, що душевно, І довго, довго вас любив. Стражданням потім щедро й ревно За дні щасливі заплатив; А потім в каятті безплоднім Носив ланцюг суворих літ І в розміркованні холоднім Убив життя останній цвіт. З людьми зближавшись неквапливо, Забув я давніх жартів час, Любов, поезію – та вас Мені забути неможливо. До думки я цієї звик, Свій хрест несу без нарікання: На те чи інше покарання Однаково себе прирік; Як той татарин необачний, За все своїй я долі вдячний; У Бога щастя не прошу І мовчки свій тягар ношу. Можливо, небо це високе До вчення східного пророка Мене наблизило. А тут Ще й кочове життя до того; Щодень, щоніч турботи й труд Збивають з роздуму ясного, Думки мішають, кожну мить Дичавлять душу: серце спить, Немає простору для мрії, Нема роботи голові... Зате – лежиш в густій траві, В тіні чинар, склепивши вії, Дрімаєш ледве, напівсном, Кругом стоять палатки білі, Козачі коні щуплотілі Стоять, похнюпившись, рядком; Обслуга спить біля лафетів. З ґнотів повільно дим струмить; А там попарно цеп стоїть; Під сонцем півдня блиск багнетів. В наметі про минулі дні Розмова чується мені; Як при Єрмолові ходили В Чечню, в Аварію, і там Як билися, як ми їх били. Як діставалося і нам; Я бачу річку нешироку; Татарин, відданий пророку. Побіля неї свій намаз Ретельно творить там якраз; А інших гурт – обабіч нього. Люблю я жовтизну їх лиць, Подобу жовтих роговиць. Шапки і одіж їх убогу, Їх темний і лукавий зір І слів гортанний перебір. Враз – дальній постріл! Продзижчала Заблудла куля... славний звук... Ось крик – і знову тихше гук Навколо... Та жарота спала, Виводять коней напувать. Заворушилася піхота; А он і вершники летять! Шум, гомін знявсь. – Де друга рота? Що, в’ючить? – Як же капітан? Повозки виставляйте дбало. Савельїч! – Що там? – Дай кресало! Підйом ударив барабан – І полкова музика грає, Везуть гармати. Генерал Уже колони об’їжджає, Вперед із почтом мчиться вчвал... Розсипались з широкім полі, Як бджоли, з гиком козаки; Уже з’явилися значки За переліском на роздоллі... А он в чалмі один мюрид В черкесці красній їде важно, Юнь світлосірий, з-під копит Земля летить. Де той відважний, Хто вийде з ним на смертний бій!.. Він ось, дивіться: в шапці чорній Козак помчався гребенський; Гвинтівку вихопив, моторний, Вже близько... Постріл... тільки дим... Гей, ви, станичники, за ними!.. Що? ранений! – Пусте! дрібниця... І перестрілка вже яриться... Та в цих сутичках бойових Забави досить, толку мало: Охоче ввечері бувало Ми задивлялися на них, Як на балет, звичайну справу, Що тільки розважала нас, Та бачив я й такі вистави, Яких нема на сцені в нас... Одного разу – під Гіхами – Ми йшли в гущавині лісів; Блакитний небосхил над нами Жарким вогнем палахкотів. Чекали ми боїв жорстоких Із гір Ічкерії високих. Уже в Чечню на клич братів Збирались юрби смільчаків. Над допотопними лісами Мигтіли маяки кругом; Їх дим то видівся стовпами, То підіймавсь під небесами; І оживилися ліси; Скликались дико голоси. Ішла луна межи шпилями... Лиш тільки вибрався з лісів Обоз, як бій наш загримів. Вже в ар’єргард гармати просять; Рушниці із кущів виносять, Уже поранених, несуть І лікарів до них зовуть. А там, де ліс росте крислатий, Полізли з криком на гармати; І градом куль з дерев верхів Загін осипано. А нижче В долині – тихо, між кущів Бринів потік. Підходим ближче. Гранати почали метать; Іще просунулись; мовчать. Та ось над юрмищем завала Рушниця наче заблищала; Мигнуло потім танки дві; І все сховалося в траві. Було то грозове мовчання, Тяглося мить якусь воно, Та в цьому дивному чеканні Забилось серце не одно. І залп... Аж зирк: лежать рядами. Що діяти? У нас полки – Народ бувалий... У штики, Та разом! – котиться над нами. Кров загорілася у нас! За офіцерами в той час Ми кинулися на завали, Хто не зіскочив із коня – Верхом. – Ура! – Давай кинджали, В приклади! – і пішла різня. Години дві серед потоку Бій тягся. Різались жорстоко, Як звірі, мовчки, сам на сам. Потік тілами загатили. Хотів води я взяти там... Жарота й битва притомили Мене, але мутна вода Була і тепла, і руда. На березі, у тіні дуба, Завалів проминувши ряд, Зібрався гурт. Один солдат Був на колінах; хмурі, грубі Здавались лиця в хвилі цій. Та сльози капали із вій, Покритих пилом. Сполотнілий Лицем, під деревом лежав Їх капітан. Він помирав; У грудях ледве червоніли Дві ранки; ледве-ледве кров Сочилася. Та груди знов Ледь-ледь здіймалися, а зору Страшного блиск навкруг блукав... «Рятуйте, братці! – Тягнуть в гори! Чекайте – генерал упав Поранений...» Він все стогнав,   І змовк, віддавши душу Богу; На зброю спершися, круг нього Стояли воїни сіді... І тихо плакали... тоді Плащем солдатським біле тіло Любовно, бережно покрили І понесли. Убитих горем Я проводжав печальним зором. І вже по друзях в тишині Зітхали друзі в щирім жалі; Та не було тоді в мені Ні співчування, ні печалі. Уже затихло все; тіла Стягли докупи; кров текла, Сочилась димною струєю, Повітря парою своєю Вона сповняла. Генерал У затінку на барабані Приймав донесення. Як вал, Навколо ліс, мов у тумані, В диму синів пороховім. А там, осяяні красою І повні гордого спокою, Тяглися гори голубі, Казбеку зносилась вершина. Я з сумом думав про людину: Чого бракує ще тобі? Чого ти хочеш?.. Небо ясне, У світі досить місця всім, Але даремно й повсякчасно Ти ворогуєш завше в нім. В плече ударивши, спиняє Мій друг Галуб думки мої. Як називають тут її, Оцю місцевість? – я питаю. Кунак мій каже: – Валерік Народ її взивати звик. Це значить – річка смерті: знати, Старими названо людьми. Скажи, а билось їх багато Сьогодні? – Тисяч до семи. Голів чимало горці склали? Як знать? – Чому не рахували? «Так! буде їм, – тут хтось сказав. – У пам’ять день оцей кривавий!» Чеченець подививсь лукаво І головою похитав. Та я боюсь вам надокучить, В забавах світу вам смішні Тривоги дикі на війні; Свій розум ви не звикли мучить Думками, що колись прийде Жорстока смерть, і молоде Обличчя ваше – без печалі; Як умирають – ви не мали Нагоди бачить, і надалі В житті у вашім – дай вам Бог І не побачити: тривог Без цього досить. А життьову Хіба кінчить не краще путь І безпробудним сном заснуть Із мрією – проснуться знову? Тепер прощайте: якщо вас Розвеселить у добрий час Оце моє оповідання, – Я буду радий. А не так – Простіть мені за це писання, І тихо вимовте: дивак!.. І. Гончаров ?