|
Одне лише вітрило мрітне У мрінні моря маревен... Чого блукає кругосвітнє? Кого лишило там ген-ген? Нахлине вітер, глиб подасться, І щоглу з свистом натяга... Гей-гей, воно й не прагне щастя, І не від щастя одбіга! Під ним струміння блакитнясте, Над ним одсончин золочин. Воно ж все рветься в поринасте, Немов у бурях є спочин.
|