|
Сам один виходжу на дорогу; Крізь тумани в’ється сиза путь; Ніч пустельна вслухується в Бога, Зорі довгу бесіду ведуть. Небеса – чаруючі, врочисті! Сном блакитним вкрилася земля... Та чому ж на серці так вогнисто? Так пече? За чим жалкую я? Вже ж нічого не прохаю в долі, За минулим жаль давно змалів; А шукаю спокою і волі! І заснути б я навік хотів! Тільки ж – не холодним сном могили... Я б в такому знепритомнів сні, Щоб життя дрімала владна сила, Груди підіймаючи мені; Щоб і вдень, й годиною нічною Про кохання чув я млосний спів, Щоби дуб зелений наді мною Про своє щось тихо гомонів.
|