1


Тому ще не багато літ,
Де вод злили шумливий літ
В обіймах, наче дві сестри,
Струмки Арагви і Кури,
Був монастир. Із-за гори
Мандрівця може бачить зір
Зруйнований церковний двір,
 
Сумне склепіння, що під ним
Не лине вже кадильний дим,
Не чути співу в пізній час
Ченців, що моляться за нас.
Там тільки дід напівживий,
Руїн печальних вартовий,
 
Змітає пил з надгробних плит,
Та мовить написом граніт
Про дні, коли якийсь-то цар,
Кого стомив борні пожар,
Для оборони од негод
Вручив Росії свій народ.
І благодать небес зійшла
На Грузію. І розцвіла
Вона в тіні своїх садів
За гранню здружених штиків.
 

2


І раз російський генерал,
Що гір покинув грізний вал,
Переїжджаючи в Тіфліс,
З собою хлопчика привіз,
Малого бранця, що знеміг
Од довгих і тяжких доріг.
Він був немов на років шість,
Цей гір далеких дикий гість,
Сумний, прозорий і блідий,
Як лань, лякливий і стрункий,
Та в нім розвив хвороби рух
Його батьків могучий дух.
Він не жалівсь і не приймав
Чужої їжі, був як труп,
І болю стогін не злітав
З його блідих дитячих губ.
Як сокіл той, що сонце знав,
Він мовчки й гордо умирав.
Йому з жалю чернець один
Притулок дав між хмурих стін
І врятував. І хлоні з гір
Одкрив обійми монастир.
Але чужий і гри, й утіх,
Він спочатку ховавсь од всіх,
Блукав, зітхаючи, один,
І все на схід дивився він,
Сумуючи за небом тим,
Де рідний край, де рідний дім.
Та потім він до брану звик,
Став інший розуміть язик,
Прийняв хрещення і, чужий
Життя спокусам, шум людський
Уже хотів вдалі од мук
Змінити на ченця клобук.
Та раптом зникнув. Темний ліс
На схилах гір навколо ріс,
Де туманів пливе печаль.
Три дні шукали втікача,
І марно все, але затим
Його в степу знайшли й до гір
Знов принесли у монастир.
Він був без сил, страшний, худий
І непритомний, і блідий,
Мов од хвороби й злих годин,
Був тяжко виснажений він,
Мов праці довгої зазнав,
І на запитання мовчав.
Мов цвіт під осені дощем,
Вій мовчки в’янув з кожним днем.
І став близький його кінець.
Тоді ж прийшов старий чернець
І став благати хлоп’яка,
Щоб смерть його була легка,
Покаятись. І бранець з гір
Підвів на нього гордий зір
Як знак, що воля ще жива,
І полились із вуст слова:

3


«Ти сповідь слухати мою
Прийшов, і я журбу свою
Тобі одкрию в цій тиші.
Все ж буде легше на душі.
Та людям я не діяв зла,
І тому всі мої діла
Не буде користі вам знать.
Душі ж не можна розказать.
Що бачив я крізь це вікно
В узорі грат? Я мало жив.
Та два життя цих я б змінив
На бурі сповнене одно.
Одна лиш дума у мені
Жила і наяву, і в сні
І серце біднеє пекла.
Вона для мене всім була.
 
Вона мене з тиші молитв
І келій кликала до битв,
У вільний світ, як в день із мли,
Де хмари, скелі і орли...
І думу цю, що нею жив,
Слізьми й журбою я зростив.
 
Вона моя, її люблю
І за прощення не молю.

4


Старий! Я чув уже не раз,
Що ти мене од смерті спас –
Нащо?.. В ярмі сумних думок,
Як вітром зірваний листок,
Між хмурих стін зростав я сам,
Дитя в душі, чернець життям.
І «тату» й «мамо», – слів святих,
Сказать нікому я не міг.
Звичайно, ти б, старий, бажав,
Щоб я цих слів не промовляв,
Та марно. З ними я на світ
З’явивсь. У других є свій рід
І все, що звуть на світі всім:
Батьки, вітчизна, рідний дім,
Усе, чим серце розцвіло,
А в мене їх і не було.
Тоді з журбою в боротьбі
Святу я клятву дав собі,
Щоб хоч на хвильку, хоч на мить
Своє чоло міг прихилить
З любов’ю до грудей чужих,
І незнайомих, і своїх.
Але... Од мрій моїх лиш дим
Лишився з попелом сумним,
Засну в чужих я вічним сном
І сиротою, і рабом.

5


Не страшно спать в землі сирій,
Так, кажуть, горе спить у ній,
В холодній, вічній тишині.
Та рано вмерти жаль мені.
Я ж молодий... Чи знав, старий,
Колись ти щастя юних мрій?
Чи все забув, забув, як жив,
Як ненавидів і любив
І як од серця і степів
Ти серцем радісно тремтів
На вежі сивій, де часом,
Коли усе ревло кругом,
В щілині муру затишній
Ховався голуб молодий.
 
 
І хай вже меркне світ земний
Тобі. Ти сивий, ти слабий
І од бажань уже одвик.
Та що у тім? Ти жив, старик!
Хоч ти – як попіл од пожеж,
Ти жив – і я б міг жити теж.

6


Ти хочеш знать, що бачив я
На волі? Радісні поля,
Веселі пагорби й на них
Під переливний вітру сміх,
Неначе молодість жива, –
В зеленім танку дерева.
Я бачив скелі в шумі трав,
Коли потік їх розділяв.
І угадав я думи їх,
Неначе все я знав і міг.
Простерті сумно в вишині
Обійми їхні кам’яні
З жагою стрічі кожну мить;
А час біжить, а час шумить,
І буде так із року в рік.
Їм не злучитися навік.
Я бачив гір ясні хребти,
Як мрії, повні красоти.
Вони в ранковий час зорі
Були неначе вівтарі;
І, як кадильниць дальній дим,
Хмарки у небі голубім,
Що із ущелин потайних
На схід скеровували біг;
Неначе птиць той білий стан –
Країв далеких караван.
І у снігах, немов алмаз,
Побачив гордий я Кавказ.
Й було, не знаю я чому,
Так легко серцю мойому.
Таємний голос говорив
Мені, що там колись я жив,
І забуття холодна мла
З моєї пам’яті сплила.

7


І я згадав свій отчий дім
Там, де ущелина і дим,
Що в небо синє шле аул,
 
І табунів вечірній гул,
І гавкотняву дальню псів,
Згадав смуглявих я дідів,
Що в сяйві місячних огнів
Край ганку бесіду вели
Й сиділи гордо, як орли,
І піхви сяяли ясні
Кинджалів довгих... Мов у сні,
Все, що в душі моїй жило,
Перед очима пропливло...
І татко мій, немов живий,
В своїй одежі бойовій
З’являвсь мені, мов кликав він
Туди, де зброї гордий дзвін,
І юний зір сестер моїх,
І їхній спів, і їхній сміх,
 
Що над колискою мені
Звучав в солодкій тишині...
Шумів в ущелині потік,
Що я до нього змалку звик,
Там, де звучав мій тихий крок,
Коли я стежив ластівок,
Що все цівікали кругом,
Води торкаючись крилом...
І я згадав наш мирний дім,
Огонь в печі і перед ним
Розмови довгії про дні
В коханій, рідній стороні,
Як люди в ній жили раніш,
Коли був світ іще красніш.

8


Ти хочеш знать, що я робив,
Як я на вольній волі жив?
Без цих трьох днів життя моє
Було б сумніше за твоє.
 
Уже давно задумав я
Побачить дальнії поля,
Узнати, чи красна земля
І чи для волі, чи тюрми
В дім світі народились ми.
І в час нічний, жахливий час,
Коли гроза лякала вас,
Коли на плити впали ниць
Ви в миготінні блискавиць,
Я втік од вас. Неначе брат,
Грозу обняти був я рад,
До хмар очима я летів,
Руками блискавки ловив.
То що б дали мені взамін
Ви поміж цих печальних стін,
Крім одинокої сльози,
За дружбу серця і грози?

9


Я довго біг, не зна куди,
Здавалось, буде так завжди.
Зірки не вказували путь,
Я біг крізь ночі каламуть,
І весело було вдихнуть
Повітря свіжого гаїв
У хворі груди... Дощ шумів,
А я все біг і, врешті, впав
Без сил між довгих мокрих трав.
Прислухавсь... Та ніхто із тьми
Не гнавсь за мною. В даль громи
Промчали. Небо по грозі
Заграло барвами в росі,
Й немов узор уздрів мій зір
В зорі вершини дальніх гір.
І довго мовчки я лежав.
Шакал десь плакав і кричав,
Немов дитина... Гай дрімав,
 
Повзла змія між довгих трав,
Та не затьмарив жах мій зір,
Я й сам ховавсь, неначе звір,
Немов змія в камінні гір.

10


Десь унизу шумів потік,
І шум той був, то наче крик,
Грозою збільшений, то лік
Губив я сотням голосів
В далекім гомоні... Без слів
Я ту розмову розумів.
Той ремства рокіт, вічний спір,
Води протест в обіймах гір,
Що вирував і затихав
І знов звучав у тишині.
Та ось в туманній вишині
Пташки озвалися, де схід
Зорею радісною зблід,
І голубого дня гонець,
Торкнув листочки вітерець,
Роса забризкала гілки,
Од сну збудилися квітки,
І, як вони, назустріч дню
Підвів я голову свою.
Я обдивився; не таю,
Що страшно стало: на краю
Безодні злої я лежав,
Де вал і вив, і вирував,
Крутивсь і бився, повний мли...
До нього східці скель вели,
Подібні до кривавих лез.
Злий дух по них ішов і щез
У тьмі, повержений з небес.

11


Навколо цвів чудесний сад.
Квіток солодкий аромат
Мене п’янив у сяйві рос.
І пальці виноградних лоз
В пориві сонячнім увись
Поміж дерев переплелись,
І грона повнії на них,
До перснів схожі дорогих,
Звисали скрізь... В тривоги час
Пташки ховались тут не раз.
І знов я до землі припав,
І знов вслухатися я став
До чарівничих голосів;
Вони шептались між кущів,
Мов розмовляли в саду млі
Про тайни неба і землі.
І всі природи голоси
Зливались тут. Лиш їх краси
У золотий молитви час
Ще не порушив людський глас.
Все, що тоді я пережив,
Ті думи, – їм нема слідів.
Я їх хотів би розповість,
Щоб жить, хоч тут я – тільки гість.
В той ранок неба вишина
Була безхмарна і ясна,
Така, що янгола політ
Помітив зір би поміж віт.
Той день такий прозорий був,
Що в ньому серцем я тонув,
Душею й зором, повний чар,
Аж поки полудневий жар
Крилатих мрій не розігнав,
Від спраги мучитись я став.

12


І до потоку з висоти
Я обережно став повзти,
На скелю з скелі, вниз, як міг,
І камінь іноді з-під ніг
Котився з гулом. Борозна
За ним диміла й глибина
Його ковтала десь на дні,
Де хвилі мчали в тумані.
Мене тягла до себе мла,
Та юність смерть перемогла.
Як тільки я з стрімких висот
Спустився, свіжістю од вод
У тій безумній глибині
В лице повіяло мені.
І у холоднім майві трав
До хвиль жадібно я припав.
Та вчув я раптом крок легкий
І заховавсь в кущі мерщій...
І тихо з-під печальних вій
Підвів я зір тривожний свій
І слухать став грузинки спів,
ІЦо наближався до кущів.
І голос викликав простий
У серці відгомін живий.
Звучав так солодко той спів,
Той голос, що для дружби жив.
 
 
Мені він душу полонив,
І в час вечірній кожну мить
В мойому серці він звучить.

13


Вузькою стежкою, мов птах,
Грузинка з глечиком в руках
Ішла до берега. Вона
Була і в злиднях чарівна,
І між камінням і кущів
Її веселий сміх дзвенів,
Мов срібної весни пора.
І од ходи її чадра
Вилась за нею. Смуглота
Була у неї золота.
Пашів од щік її пожар,
І вся вона, як сонця дар
Була, з жагучістю ночей
В солодкій тьмі її очей.
І я забув себе на мить...
Лиш чув, як в глечику дзвенить
Вода, як в жилах моїх кров,
Про те, що є в житті любов.
І шерех знов, і тиша знов.
 
А кров од серця одлила,
Вона далеко вже була.
Ішла, як сарна та легка,
Й тримала глечика рука
Так легко й вільно над чолом.
Вона мені здавалась сном.
І йшла, незнана й молода,
Туди, де, наче два гнізда,
Що їх звили собі орли,
Дві саклі у граніт вросли.
Мов зараз бачить зір сумний
Димок над саклею тонкий,
Як одчинились двері в ній,
Неначе кликали туди,
І зачинились назавжди.
О, як душа моя болить!
Тобі цього не зрозуміть.
А зрозумів би, я б жалів,
Щоб розказать це – мало слів.
Хай спогадання тих хвилин
В собі нестиму я один.

14


Нічним натомлений трудом
Я ліг під скелею, і сном
Все затуманилось, та й в сні
Грузинки юної мені
Сіяли очі огняні...
І я поринув, повний дум,
У дивний сум, солодкий сум,
Як в океан без краю й дна...
І зникла сну мара смутна.
Вже місяць сяяв угорі,
Й до нього хмарка в сяйві гір
Скрадалась тінню, щоб за мить
Його в коханні утопить.
Мовчала темная блакить.
І лиш, як велетні живі,
Далекі гори снігові
Сіяли в сріблі і крові,
І в шумі хвильнім промінець
Простяг до мене каганець
З віконця саклі, де вона,
Немов зоря, в обіймах сна.
Привітно вогник той горів,
Та я зайти туди не смів,
Бо весь був сповнений снаги
Уздріть вітчизни береги.
І голод, що мене терзав,
Я волі силою здолав.
І знов подавсь у шлях тяжкий
І одинокий, і німий.
 
Пропали гори вдалині:
Я заблудив на чужині.

15


І, марно долю кленучи,
Кущами дерся я вночі,
На волю рвався між плющів,
Навколо вічний ліс шумів...
Я був далеко від людей,
І тьма мільйонами очей
Дивилась в очі крізь гілля,
Й немов крутилася земля.
Щось шепотіла в тьмі трава.
Я злазить став на дерева,
Та й на краю небеснім ріс
Все той же безконечний ліс.
Тоді на землю я упав
І, повний туги, заридав,
І землю в розпачі я гриз,
І поливав росою сліз...
Та допомоги од людей
Я не бажав, для їх очей
Я був чужий, неначе звір.
І ти мені на цім повір,
Що з вуст якби злетів хоч крик
В одчаю мить, клянусь, старик,
Я б вирвав кволий свій язик!

16


Ти знаєш, я з дитячих днів
Ніколи плакати не вмів...
А тут я сльози лив та лив...
Хто бачить міг? Лиш темний ліс
Та місяць, що вгорі повис.
У сяйві срібному кругом
Покрита мохом і піском
Була галявина. І враз
На ній майнула тінь якась,
Промчали іскри двох огнів,
І вискочив із тьми кущів –
В один невиданий стрибок –
І впав так легко на пісок,
Що бризнув тисяччю огнів,
Могучий барс – гроза степів.
Грайливо він на спину ліг,
Глухий покинувши барліг,
І у промінні, наче з сліз,
Чиюсь криваву кістку гриз
З вищанням, і огненний зір
Здіймав до місяця і зір
І лагідно хвостом махав,
А сам весь сріблом одливав.
Рогатий сук я взяв до рук,
Затамувавши серця стук,
Що зажадало боротьби
Й крові... Це так. Рука судьби
Мене вела шляхом другим,
Та зараз певен я у тім,
Що у краю батьків своїх
В бою останнім буть не міг.

17


Я ждав. І от у тьмі нічній
Відчув він ворога, й глухий
І владний рик роздер мій слух.
Мені навстріч зробив він рух,
Зубами клацнув, як курок,
І люто рить почав пісок,
А потім враз на дибки став,
Приліг і... ліс мов застогнав.
Грозив загибеллю стрибок,
Та вдарив барса я в висок;
Був, як сокира, мій сучок.
Я звіру лоба розрубав.
Він, як людина, застогнав
І впав на спину... Але знов,
Хоч туго з рани била кров,
В незнаній хащі лісовій
Бій закипів – смертельний бій!

18


На груди кинувсь він мені
Й роззявив щелепи страшні,
Та в горло встигнув я йому
Встромить сучок. І ночі тьму
Виття розкраяло до зір.
З останніх сил рвонувся звір,
І ми, неначе з змієм змій,
В нестримній люті бойовій
Упали разом і у млі
Боролись люто на землі.
І я, мов барс той, був страшний,
Як він, і дикий був і злий,
Мов білий світ і я уздрів
В родині барсів і вовків,
У шумі свіжому лісів.
Здавалось, мови я людей
Не знав ніколи, і з грудей
Жахний у тьмі полинув крик,
Неначе змалку мій язик
До звуку іншого не звик.
Та став мій ворог знемагать,
Почав метатись і харчать,
Здавив мене в останній раз,
І гордий зір його погас,
Неначе захід той поблід,
Він смерть в бою зустрів як слід!..
 
 
 

19


На грудях бачиш ти моїх
Страшні сліди од кігтів злих –
Вони іще не заросли
І не закрились. В царстві мли,
Куди я йду, глуха й німа,
Загоїть їх лиш смерть сама.
Я в боротьбі забув про них
І знов з останніх сил своїх
Пішов у хащах лісових,
Що туманіли, як журба.
З судьбою марна боротьба.

20


Із лісу вийшов я. І от
Проснувся день. І хоровод
Зірок погас у вишині,
І гай в ранковім тумані
Загомонів, і вдалині
Почав куритися аул,
І у долині тихий гул
Пролинув з вітром, зазвучав.
Я сів і прислухатись став,
Та гул замовк удалині,
І глянув я по кружині.
Той край знайомий був немов.
І похолола з жаху кров,
Що я із лісової тьми
Вернувсь до власної тюрми,
Що стільки днів я змарнував,
Що стільки мріяв, стільки ждав,
Терпів, боровся і страждав.
І нащо все? Щоб в цвіті літ,
Ледь глянувши на божий світ,
Пізнавши волі світлий дар,
Віддати смерті серця жар,
Про край свій мрію голубу,
Надій обдурених журбу
І ваших жалощів ганьбу!..
Невже тюрма ця – жереб мій?
Я думав, що це сон страшний,
Та враз далекий дзвін лункий
Полинув знов у тишині...
І стало ясно все мені;
Відразу ж я його пізнав:
Він сни дитячі одганяв
Уже не раз з очей моїх
Про любих, рідних, дорогих,
Про волю дику й коней біг,
Про битви поміж скель і трав,
Де я усіх перемагав!..
І слухав я без сил, без сліз
Той звук, що жах мені приніс.
Неначе з серця линув він,
Залізом в груди бив той дзвін
І так жорстоко в небі гув,
Погребно так, що я відчув:
В моїй коханій стороні
Ніколи вже не буть мені.

21


Що ж, заслужив я жереб свій.
В степу чужому кінь баский,
У льоті схожий до орла,
Їздця невправного з сідла
У трави скинув, наче прах.
Додому сам він знайде шлях.
І що йому я? Мрій моїх
Зів’янув цвіт. Лиш мука в них
Та безнадія в них сама,
Як витвір хворого ума.
Тюрма лишила слід страшний
В душі уярмленій моїй.
Така є квітка, що у тьмі
Зросла самотньою в тюрмі,
Без сонця, між гранітних плит,
Не розвиваючи свій цвіт.
Та добра зжалилась рука
Над нею й в сад до вітерка
І руж її перенесла,
Щоб, як вони, вона цвіла.
Але світання час прийшов,
Зійшла зоря над садом знов,
І квітку, що в тюрмі зросла,
Своїм промінням обпекла...

22


І, як її, мене палив
Огонь безжальних променів,
І марно голову ховав
Я у зелене лоно трав;
Посохле листя, мов вінком
Терновим над моїм чолом,
Тремтіло, і в лице мені
Земля палала, як в огні.
Іскрилась синява, і пар
Вставав од скель, і, сонних чар
Не в силі скинуть, спав весь світ,
Одчаю повний. Ні душі.
Не крикне птичка у тиші
І навіть коники в траві
Замовкли, наче неживі!
Не чути дзвону ручая.
І тільки в бур’яні змія
Жовтіла з шелестом сухим,
Немов разючий той клинок
У злоті написів. Пісок
Під нею ледве шарудів
Тривожно й глухо між кущів.
Грайлива, хитра і страшна
На сонці ніжилась вона,
Трійним звиваючись кільцем,
То, як обпечена вогнем,
Зникала у густих кущах...
 

23


Було усе на небесах –
І світле, й тихе, крізь пари
Чорніли дальні дві гори,
І поміж цих печальних гір
Білів наш тихий монастир,
І, як хвиляста срібла гра,
Під ним Арагва і Кура
На сонці линули, як спів,
Поміж зелених островів,
Неначе птиці дві ясні
У недосяжній далині...
Хотів підвестись я, та враз
Все закрутилось, день погас!
Хотів кричать: язик сухий
Був непорушний і німий.
Я умирав, як промінь гас
У той тяжкий предсмертний час.
Усе здавалося мені,
Що на вогкім лежу я дні
Швидкої річки, і була
Навколо таємнича мла,
І струм, холодний наче лід,
Мене свіжив, як дня привіт,
Журби розгонюючи муть.
І я боявся лиш заснуть.
Було так солодко мені...
А наді мною в вишині
Гойдались хвилі мовчазні,
Відбивши сонця промені,
І зграї рибок золотих
Часом пливли в проміннях тих
Повз мене в тиху глибину.
Я пам’ятаю з них одну:
Привітна, ніжна і ясна
До мене лащилась вона,
 
 
 
І зір її в душі моїй
Сіяв, зелений і сумний.
І дивно срібним голоском,
В’ючися над моїм чолом,
Вона співала про любов,
Співала й замовкала знов:
«Побудь зі мною, о дитя,
І стань навічно мій.
Привільне у воді життя,
І холод, і спокій.
Сестер покличу я своїх!
І танків наших рух
Розвіє сум очей твоїх,
Розвеселить твій дух.
Засни в прозорості ріки
Між тихих берегів,
Пройдуть годинами віки
У чарах дивних снів.
О любий мій, я не втаю,
Що я тебе люблю,
Люблю, як вільну течію,
Як молодість мою...»
І довго, довго слухав я,
Й мені здавалось: течія,
Що в груди слала висота,
Звучить, як рибка золота.
Але погаснув божий світ,
Осипавсь марень дивний цвіт
У морі слабості та мли...

24


Таким ченці мене знайшли.
А решту знаєш ти вже сам.
Я все скінчив. Моїм словам
Ти хочеш вір, а хочеш – ні,
Це все однаково мені.
Коли згаса чуття ясне,
Мене печалить лиш одне:
Мій труп, холодний і німий,
Не буде тліть в землі моїй,
І повість мук моїх гірких
Не викличе між стін глухих
Уваги скорбної нічим
Над бідним іменем моїм.

25


Прощай і руку дай мені:
Ти чуєш, що моя в огні.
Знай, цей вогонь ще з юних днів
В мойому серці тайно жив,
Та їжі все нема йому,
І він пропік свою тюрму,
Щоб повернуть себе тому,
Хто всім у благості своїй
Дає страждання й супокій.
Та що у тім? Нехай в раю,
В святім, надзорянім краю
Знайде душа моя спочин...
Але за кілька тих хвилин
Між скель крутих, і хвиль, і трав,
Де я колись маленьким грав,
Я б рай і вічність проміняв...

26


Коли я стану умирать, –
Тобі недовго вже чекать, –
Ти однести мене звели
В наш сад, в те місце, де цвіли
Акацій білих два кущі,
Де шепчуть трави уночі,
П’ючи повітря, як вино,
Де сонця чисте пломено
Цілує листячко ясне.
Там покладуть нехай мене.
Блакитний день огнем пахне,
І весь в снігах в останній раз
В очах відіб’ється Кавказ!
Можливо, він з диханням віт
З висот пошле мені привіт,
 
І я, звільняючись од мук,
Почую знову рідний звук
І стану думати, що друг
Чи брат, кого послав мій рід,
 
З мого чола стирає піт,
І в смертнім холоді хвилин
Про рідний край співає він.
І з тим навіки я засну,
Й нікого я не прокляну!»
Володимир Сосюра?