|
Як хлопчик веселий, швидка, Красна, як метелик на цвіті; І слова умовність людська В устах її квітне в привіті. Кого уподоба – на мить: Їй звичку нести в собі тяжко. Як змійка, шугне, не спинить, Майне й полетить, ніби пташка. Приховує юне чоло, Що хоче – і радість і горе. У погляді – світло й тепло, Душа ж її темна, як море! То правду саму лиш в ній чуть, То все в ній говорить зрадливо! Її неможливо збагнуть, Але ж не любить неможливо.
|