|
Колючий сніг і вітерець... Розпушив пір’я горобець. Під димарем, на домі, Незатишно сіромі. Сидить, міркує мовчкома: – Коли ж, коли мине зима? В таку похмуру днину Дістати б хоч зернину. – Злітав у поле – там сніжить, В коморі – вартовий лежить. Недремне око в кішки І співчуття – нітрішки. На птахофермі стрів індик: – Хапай злодюгу! – Ледве втік. В людей замки крицеві. Сутужно горобцеві. Аж чує – шум на цілий двір. З дверей – клубками дим, як вир. (Там, в хаті, справжній вирій!) Що сталось? Бачить сірий – Із хати витягли візок. Мов скринька для пісень, казок, Колисочка-коляска. В ній хлопчик – перша казка! Сміються очі, дві зорі. – Подихай, синку, у дворі, В мороз корисно спати! – Мов проспівала мати. Лишила хлопця на снігу І в хату. Син: «Агу! Агу!» – До чого ж справний хлопчик! – Стрибнув униз горобчик. – Жив-жив! Це що? Невже всерйоз Покинули дитину? Загине у такий мороз В колисці, біля тину... Діла! Я й сам о цій порі Копчуся зранку в димарі! Що маємо робити? Як хлопцю підсобити? – Не йдуть батьки... Урвавсь терпець – В коляску скочив горобець. – Я радий нашій стрічі, Хоч я старіший втричі! Удвох не втратимо снагу. – Малий у відповідь: «Агу!» – Ну, молодець, тепер, жив-жив, На двох розжитися б харчів... – І полетів у білий світ. На білій ковдрі – лапок слід. Тут підняло малятко крик, Куди подівся Чив-чирик? Раптово зникла цяця, Якою можна граться! Матуся вийшла: «Баю-бай, А то розсердиться бабай!» Та де там спати сину, Подай йому пташину! Він жде горобчика, кричить (Далеко чути взимку!). – Ну, вгомонись, маленький, цить, Ну, що з тобою, синку? Аж бачить матінка сліди На чистім укривалі. – Це хто відзначивсь? Як завжди – Горобчики зухвалі! Даремно гудять горобця, Хоч син у непокорі. Ген – кілька зерняток пшонця Несе він із комори. Для друга-хлопчика харчі. Аж натомився, несучи. Але співають крильця В маленького умільця. – Акиш, бо ухоплю дубця! – Злякала мати горобця. Він зажуривсь. На хаті сів І з горя сам пшоно поїв.
|