|
О, їм не зрозуміть моїх страждань, Для них смішний печальний голос болю, Що серце точить в муках поривань, Немов хробак. Єсть сили, ех, на волю б; Хоч мить спокою від страшних тенет! Спахнуло ось. Прокинувсь я – поет. Чудесні образи живуть в мені, Чудесний світ в очах, – та ні, Пропало все!-Вже краще б з неба камінь Роздвоїв череп мій, або перун Мене б спалив: останній трепет струн Розірваних зітхнув би в дивних звуках І ніби грім удалині відгув; Та я загруз в дрібних, нікчемних муках, Та я в брудних турботах потонув. Ні. не боюся я обіймів смерті, Мій фатуме, души мене! Терзай! Життя моє ти видавиш, та знай – Не душу праведну, – але померти Від пліток нерозсудливих людей! О, не кажіть мені: «Ти Прометей!» Він був прикутий богом в високості, Не горобець його терзав до кості, А коршун дужий. – Мріяв я про те, Що буде вільно дихатись мені. Що недалеко вже кінець борні З недолею. Кінець тяжким шуканням; Не буде зламу, вистоїть борець, Умре, та в нагороду за страждання Він вирве наостанку свій вінець Із рук страшної. – Бідний ти сліпець! Вона бере тебе з печальної темниці І кида в світ (ти ж снив його вогнем) – А твій вогонь зника, як блиск зірниці, Тобі віднині буть лише нулем!
|