|
Блажен, хто впав, мов той юнак Ахілл, Чудовий, сильний, мужній, величавий – На півпуті до перемог і слави, Весь повний дужих, нездоланних сил! Блажен! В безсмертнім сяйві не згасає Його обличчя – завжди молоде. Воно – як перша та едемська зірка сяє, Мов сонце те, одвічно золоте. А я один серед людей чужих Стою вночі, безрадний та безсилий, Близ чорної надій моїх могили, Де хмурний гроб усіх братів моїх. В цій домовині, блискавкою вбитий, Останній, рідний мій поет загас... І знову – день Ліцею знаменитий; Та вже немає Пушкіна між вас. Вже спів його не пролуна, мов дзвін, І не захопить душу, сяйва повну, Не вип’є з вами чашу заздоровну: Полинув до надхмарних друзів він, – Він з Дельвігом десь нині бенкетує, Він нині з Грибоєдовим моїм: За ними все душа моя сумує, Завжди я з ними серцем пломінким. Пора й мені! – Над мною вже Давно Загроза нестерпучого удару, Що позбавля мене ясного дару, З яким мій дух з’єднався ув одно. Так! виніс я ув’язнення злощасне, Вигнання, сором, одинокі дні; Та – в серці щит: натхнення непогасне, Це ж ним палало божество в мені! Тепер пора! – Не огнений перун Мене убив: тону я в твань болота; Мов камінь, душать злигодні, турбота, І я одвик од любих серцю струн. Піснями рай в темниці тій задушній Творив мій ангел з марень золотих; Та чи ж не труп без нього я бездушний Поміж таких же трупів крижаних?
|