|
В той час, коли ще на землі Ти жив, о друже мій коханий, А я, судьбою злою гнаний, Уже томивсь в тюремній млі, – Чому в обіймах мрій крилатих, В відраднім, благодатнім сні Тоді ти не з’явивсь мені? Невже не досить, любий брате, Що я, запертий в казематі, Про тебе думав, і к тобі Звертавсь в розпачливій мольбі, Коли слова в устах спинялись, Невже, мій друже, без печалі, Я знемагав в цій боротьбі? Дарма я розкривав обійми, І звав тебе – та звав дарма: Безсилі всі закляття мрійні, На мрію відгуку нема... Гай-гай! Один лиш раз єдиний, В нічній, таємній тишині З’явився образ твій мені – Чи не в останнюю хвилину, Коли прощався ти з життям? Та не було глибоких ран, Цих свідків боротьби кривавих На грудях цих обранця слави. Співця, що оспівав Іран, – І – ах, забитий був Іраном. Овіян ти не був туманом, І не спотворений, сумний, І не блідий – ти був ясний, Ти в колі рідних був моїх, Тобі незнаних, та палких Твоїх прихильників і друзів. І ось тоді в пітьмі нічній Твій зір здавався більш ясним, Н ж там, коли в таємній тузі Скорботні роздуми було Лягали на твоє чоло; Серед розваг і суєти Їх заховать старався ти В усмішці, жарті і розмові... Та дружба бачить крізь туман: Великодушний твій обман Я пізнавав у кожнім слові... Так, лиш один раз сила мрій Тебе покликала до мене, А далі ні – душі моїй Ти не корився, і даремно Твій дух із області сіяння Я звав в обитель іспитання. Тимчасом як мої страждання Зростали з кожним днем... Аж враз О друже мій, в останній час, Щоночі ти в мою в’язницю Спускатись став, немов зірниця. Що значить це? Невже ти сам Зовеш мене в той край небесний, Де ти знайшов життя чудесне, Де вічні світло і краса? Чи, може (я любив багато!), Отих, чий образ після втрати В душі я свято зберігав, Привіт мені ти передав.
|