|
Як мандрівник, вітрами гнаний У збурений морський простір, Під гуркіт грому безнастанний, – Звертає до незримих зір Крізь морок громової ночі Жадаючі рятунку очі; Як з водяних кипучих гір До суші простягає руки... (Там пристань, там скінчаться муки, Стихіям злим наперекір). Так я в своїх сердечних тучах, У змученій душі своїй, Злигоднів здобич неминучих, Даремно кликав супокій! Ніде пощади не знаходив: Хоч села я й міста проходив. Що їй до мене, долі злій? І струни віщі не зуміли Зв’язати перунові стріли; Ревів круг мене буревій. О! страшно з тлінним тілом – бути Пророком божим! Знов і знов Священний пломінь палйть груди, Щоб з них натхненний спів ішов. Той завжди жертва волі злої, Хто живить жар пісень жагою: Такого навіть і любов Похмурій силі підкоряє; Такому в жилах завжди грає Важка, несамовита кров. Зате перед лицем Кроніда Всесильний віщих співів глас: їм в темнім царстві Немезіда, їм в світлім небі Лаксіас, їх на землі віки вчувають, – З поетом боги розмовляють І бережуть його весь час. Він ходить поміж ними сміло, Бере з долоні Зевса стріли, – І нечестивців жах потряс. Громи пісень його крилатих – Хвали і клятви, мир і бій! Він сіє їх для жнив багатих. Тремти ж. злочинцю, і блідній, Тікай за хвилі Ахерона! Ось лук, дарунок Аполлона: Ви нищить нелюдів і змій... Вже тетива бринить, нап’ята: Так згинь же! Для такого ката Тут стріл смертельних цілий рій!
|