|
Коли, прокинувшись від сна, Звелась оновлена Еллада, Й спахнула дивная війна, Остання для рабів відрада; Коли кайдани впали в прах І пронизав крилатий страх Шалені юрми отоманів Та їх прислужників-тиранів, Які жезлом своїм щодня Гн ітять на Заході народи, Свинцем карають, засланням Синів високої свободи, – З Секванських чув я берегів Ваш клич, пробуджені герої, Ваш радісний я слухав спів, О ви;, славетні, мужні вої! Хапаючи меча до рук, Я думав: там, де січі гук, Знайду безсмертну я кончину! Та на тяжку, сумну годину Лихий талан мене прирік. Мій темний життєвий потік Почезне без сліда і згине, Так, забуття мене поглине! А може, збереже співця Відважний голос сподівання – Мій вірш, що так гримів з вигнання І горді уражав серця. Знімися ж, прапоре, в надхмарне, Заграй в бездонних небесах; Зберіг я пломінь не на марне: Я вільний навіть в ланцюгах! Леліючи вогонь душею, Я віддаю себе пісням; Надзоряний чарує храм – Чи ж я, щасливий, сяду там Десь поруч Пушкіна й Тіртея?
|