|
Мій образ, друже юних літ, Хай оживе перед тобою! Поете, шлю тобі привіт! Спіткавшись з долею одною, Обидва кинули той світ, Де ми однаково терпіли. Де зло, обмова й темні сили Назавжди розлучили нас! І недалеко, може, час. Коли при вході до могили Усохне плин життя стрімкий; Коли погаснуть блискавиці, Блідий, крилатий блиск зірниці, Осінній промінь неясний! Та от – в душі моїй сумирній Твій дивний бранець повторив Життя моє, і сум незмірний І скорб німу в душі збудив! На жаль! Як він, і я був гнаним, І рідний край покинув свій, І теж мандрівцем безталанним Вкушати мусив хліб чужий! Куди, від ворога гонимий, Куди, тамуючи свій гнів, Лиш голови я не носив, І де веселими очима Я зрів світило ясних днів? Дарма в пучинах тихоплинних В гондолі вечором сумним Я плив з убивцею страшним; Дарма у битвах безупинних Я викликав сліпий свинець: Він мимо болісних сердець Разить слова лише щасливих! Кавказький кінь мене топтав. – Живим у скелях мовчазливих Я з-під копит коня устав! Воскрес. я на нові страждання, Став знов плекати сподівання, І знову пристрасна любов Вогнем бурхливим любострастя У жилах запалила кров І чашу знов дала нещастя! На Рейнських пишних берегах, В Лютеції, столиць столиці, В Гесперських радісних садах. На горах, вкутаних в снігах, Про котрі ліра-чарівниця Співа в палких твоїх піснях, Близ давніх рубежів Персіди, В степах, між півночі людей – Я був за здобич Немезіди, Я був за іграшку страстей! Чом долі дорікать священній: Хай сивий стану, хай старий, – Лишусь душею молодий; Не погаса в мені натхнення, І по ньому в той час ясний, Коли пролинуть бурі грізні, І стрінемось в святій вітчизні, Мене пізна товариш мій.
|