|
О, друже мій, чи досягну важкої Довершеності в творчості своїй? Зарано думав, що дійшов спокою: Невже мій хист не виправда надій? А що, як ні, чи ж забуття уникну? Чи то мене, як в тайни всі проникну І йтиму до визнання і вінка, Як ще з своєю славою не звикну, – Недоля зла спітка? У світі дум, натхненних, щирих, – Далекий буду від оков земних: Та чи мене врятує ліра? Чи до тенет я не потраплю злих? Як розпізнать мені гадюк лихих? Можливо – їх нога моя стоптала, – І гострять вже вони смертельні жала! А ти, ти здіймешся над піснею юрби! Тобі, поет, дала рука судьби Вогонь чуття, безмежну віру, Веселощі ясні та радісну любов, Посвячену у таїнства мистецтва ліри, Й струмуючу гарячу кров! Коли ж бо я-зійду, як привид невідомий, В туманний край, до Лети берегів, Хай образ мій там стріне день чудовий – Бо ти його зігрів! На поклик твій розкриється могила; І вільно розпростерши крила, До сонця я спрямую літ, Порину жадібно в безсмертя ясний світ!
|