О Дельвіг! Чим нагородити За вірші та. діла творців? Талантові чи можна ж жити Між дурнів, серед шахраїв? Юрбою смертних заздрість править, І посередність поміж них Чавунною п’ятою чавить Харіт обранців молодих. Нащо читав я їх скрижалі? Спочинку я своїй печалі Ніде не міг знайти між діл! Сичі орлів усюди гнали; Любимців таємничих сил Безумці бо завжди бажали Позбавити ширяння й крил. Ви, жертви їх роздратування, Сини вогню і поривання, Мільтон, і Озеров, і Тасс! Земне життя було для вас Без краю скорбне, неласкаве; Ви в дальній храм забутий слави Тернистими шляхами йшли; В могилу з жадністю лягли. – Та віроломство змовкло нині: Нащадки перед вами в прах Схиляються о цій годині; В священних, огняних піснях Народи чують віщування, Незнане ще юрбі людській, Відкрите людям поривання! Що з того? – Хліб насущний свій Сльозами смутку ви кропили; Ви мучились аж до могили. На небесах і для небес, В первісну для світів годину, Могутній, чистий бог Зевес Створив щасливую людину. Створив він землю в світі цім, На неї він низ ринув грім Суворих, буйних великанів, Дітей хаоса, злих Титанів. На груди кинув гори він, Щоб не трясли, йому на скін, Олімпа грізними стовпами, Алмазними їх ланцюгами Він до ядра землі прип’яв. Та, благодійний, він послав їм замість щастя в нагороду Миттєвий привид, насолоду: І рід людський її уздрів І в привид суєтний влюбився; Безсмертний раптом споважнів, Забув призначення богів І смертним до землі спустився: І нині рвався він, біжить І втіхи вічно він бажає, І вічно від утіх страждає, й сумує, вдовольнивши хіть! Та зглянувсь на його обиду Сам Кроніон, сам батько світу, Свій погляд він на нього звів. Високий кличе хор, синів Своїх небесних чарівливих, Що славлять звук нектарних чаш В пеанах сильних і манливих. Що славлять світ, і жереб наш, І долю, й гнів ерінній строгий, І вічний спокій ваш – о боги! – Всі обступають світлий трон Кругом веселою юрбою, Усе повите тишиною, І їм промовив Кроніон: «Хай слухають усі створіння, – Скажу – це долі повеління, Для всіх однаковий закон! В страстях і радощах хвилинних Людина вмерла для небес, І буде цілий вік увесь Рабом лиш праху вчинків тлінних. І тільки є для вас один Від злої гибелі рятунок, І вам у руки даний він Від провидіння вам в дарунок! Коли обранці з-поміж вас Покинуть щастя в грізний час, А з ним і жереб свій високий, В край смертних спустяться широкий, І стануть смертними всі враз, Згадають браттям про вітчизну, їм путь покажуть благовісну, – Тоді краса огорне світ, Прощений буде смертних рід!» І сколихнувся сонм священний, І почали вони злітать І про вітчизну сокровенну Народам і вікам віщать. Співці ширяють над юрбою І сиплють квіти весняні *o І водять грацій за собою: Навколо – мрії чарівні Юрбою носяться легкою. Співці хоч радощів і ждуть, Та, вірні чистим пориванням, Нікчемним і земним бажанням, Всьому величність надають. Царі святого піснеслова! Хоч і робили помилково, Не забували строгих дів; Вони лякалися відмови: Жахливий був їм грацій гнів! Співав під тінню прохолоди За чашею Анакреон; Співав про тебе, Купідон, Про перемоги й нагороди! І давньому Еллади роду -- Без чарів і без красоти – Уже не смів з’явитись ти. Вино він славив. Греки ж нові, Як скіфи, вже не можуть пить; Не можуть в запалі пролить Річок вина з річками крові! Вслухайтесь до поетів мови! Ти вічно будеш їх учить, – Ясний творець співців прийдешніх І джерело всіх знань справдешніх, Всевидець душ, пророк сердець, – Гомер, – божественний співець! – В нічим не зв’язаній свободі Ти, всемогутній чародій, Малюєш пристрастей двобій І повертаєш нас природі Із світських пут, облудних дій. Вас бачу, Мельпомени чада, Ти вождь їх – скупчений Есхіл. О жрець жахливих дужих сил, Які карають підлі зради, Плямують ганьблену любов І мстяться за пролиту кров! В руці суворій Ювенала Свистить злочинцям грізний бич І кров жене із їх облич, – Тиранів власть тремтіти стала. Я чую, бурі ізнялись: І от в одежі із туману Зринає привид Оссіана! Покрилась неба хмура вись Навколо хмарами німими. Страшний він мріями жахними, Він спів веде – печаль одну, Душею кличе в далину Просторів диких, замогильних! Аж ось різкий лунає звук: Списів він славить бранний стук, Дає відраду в серце сильних. А ви – благословляю вас. Святії барди Туїскона! Нехай без рабського закона Вдаль ваша пісня там лилась, – Ви говорили про високе, Ви обіймали гострим оком Небес життя й життя землі. Втирали сльози ви буйні З ланіт у гнаного пороком! Поет душі моєї, я Схиляюся перед тобою; О Шіллер, скорбною порою Твоє проміння в млі сія! В своїй обителі небесній Почуй мій щирий вдячний глас! Ти був усім, – о бард чудесний, В скорботний і похмурий час, Коли я говорив, безсилий: «Лети-бо часі мені не милий!» Їх бачила і рідна Русь – Співців тих смілих і священних, Пророків істини натхненних! Тобою, краю мій, горджусь! Отець великих, Ломоносов, Огонь палкий серед крижин, Країв північних славний син! І ти – єдиний наш філософ, Державін, велет рідних гін, – Ти пройдеш млу віків численних, В народах будеш жить священних, І твій питомець, слов’янин, Петром, Суворовим, тобою Великий в храмині буття, З своєю славною судьбою, З ділами плідного життя – Тебе із забуття врятує! О Дельвіг! Дельвіг! що зневага? Безсмертя – це вінець всіх діл Сміливих – і натхненних сил, І співу втішного розвага! Так! не помре і наш союз, Прегордий, радісний і вільний, І в щасті і в нещасті спільний, – Союз любимців вічних муз! О ви, мій Дельвіг, мій Євгеній! Ще на світанку ваших днів Вас полюбив небесний геній! І ти – найбільший із співців – Співець кохання і Руслана! І що тобі шипіння змій, Погроза пугача погана? Лети і вирвись із туману, З пітьми зажерливих часів. О друзі!, спів чуття простого Долине до майбутніх днів, – Весь вік наш буде вік трудів, Мистецтва світлого й святого. І що ж, нас зневажа юрба? – Вона безумна і сліпа!
|