|
Відраду милої омани, Останній привид попрощай! Живе натхнення як постане Із мертвих дум-життю вже край! Грім оплесків навкруг злітає Хвалою вславленим співцям!, В веселих вигуках лунає Порив, що данину вміщає їх сповненим вогню пісням! Вони – людей любов і подив, І їх ім’я в устах народів Засяє й пізнім племенам! А ти... забутий з долі злої... В небесних, лагідних очах, В очах Елізи чарівної Ти не стрічав сльози святої, Тобі пролитої отої! Кинь недолугу ліру в прах! Не мрій у виспрених думках: «І я – щасливий, мов коханий – І я, нащадкам добре знаний, В далеких буду жить віках!» Як гірко жертвою терзання Перед судом юрби стоять І холод посміху вчувать! Талантам – сум несе конання; В мовчазну глиб душі знеси, Сховай тяжке своє страждання; Вогонь безплідного бажання В зів’ялім серці пригаси! І, скутий чорною нудьгою, Не линь за щастям на вогонь! Обваготіла над тобою Убивчої судьби долонь! Вена мертвить холодним зором, Її закону не змінить! Не прогнівить її докором, Ні стогоном не зворушить! Піднісшись грізно над землею, Де б’ється серце, де з душею Душа братерська гомонить, Мов за запоною тією В туманах трон її стоїть! Та хто ж до присуду глухого Благання буде возсилать? Терпіння – мужності печать! Не забувай, що до святого І ти також полум’янів! Ах, в інший час і ти горів До слави чистою любов’ю! І миром, і трудом, і кров ю – Ти всім їй жертвувать хотів: Та інший присуд ти зустрів! Вотще при твому узголов’ю, Схилившись до одра твого, Вона тебе в думках сміливих, У мріях грізних і щасливих, До храму вводила свого!
|