Дія 3, Сцена 2
Табір. Кілька селян.
Перший
З другим боярином по стану ходить;
Мені сказали так.
Другий
Впізнать його
Неважко: огрядний він і високий;
Великі очі голубії.
Третій
Так.
Чи стане ж він нас слухать, бідолашних?
Адже з боярами і то – крутий.
Перший
З боярами! – Аз нами, сват Гаврило,
Ласкавий буде; нас йому смирять
Не треба; ми й без того вже смиренні.
Третій
Цить, Єрмолай! ідуть.
Другий
Він, точно він.
Перший
А серце як забилось і занило.
Увіходять Прокофій і Салтиков.
Прокофій
До Лаври хочеш їхать, Салтиков?
Селяни кидаються в ноги Ляпунову.
Це що ви? Земляки, устаньте, встаньте!
Чого вам треба?
Селяни
Б’єм тобі чолом!
Помилуй нас, кормителю, вступися,
Ми вічно пам’ятатимем тебе!
Прокофій
Чи хто вас тут зобидив?
Селяни
Ох! боярин!
В розор, дотла нас плюндрують!
Прокофій
Хто?
Селяни
А козаки. Таке вже здирство тут...
Прокофій
Що ж, братця, жалко вас. Я цим займуся.
Хоч строге щось сказать про здирство це
Я б не хотів: таж військо мусить жити.
Підведень скрізь багато; тільки гріх:
Не в строк приходять. А тим часом треба
І коням корму й людям хліба теж.
Селяни
За хліб, наш батьку рідний, ми й не кажем;
Та грошову, бач, подать ось наклав
На нас їх старший: грошиків чорт має,
Так подавай останнії пожитки,
Худобину й жупан, – погрожують,
Що всіх дітей, жінок у нас однімуть
І продадуть в неволю, нас поб’ють,
Як Кудринських, – село ж і спалять наше.
Прокофій
Село – яке?
Селяни
А Чорні Грязі, – ось!
Прокофій
Хто отаман козачий?
Селянин
Бог його,
Кормитель, знає: пика, бач, рум’яна,
Від тебе нижчий, чуб рудий, пузан!
Ой батечку! і троє не обхватять.
Прокофій
(Салтикову)
Дружок це Просовецький. Я ж йому!
Грабіжника Заруцький мусить видать
І неодмінно. (До селян.) Братця, не печальсь!
Давать і хліб, і корм – лиш під розписку;
А щодо іншого – не слухати
І відмовлятись сміливо, та й край;
«Прокофій пе велів» – і все тут. З богом!
|
