|
Перістих гудив Лев овець. Він легко міг би їх довести всіх до скону; Та це було б тоді не по закону - Він не на те в лісах носив вінець, Щоб над підлеглими чинити тут розправу; Перістої ж вівці терпіть ніяк не міг! Та як їх спекатись, свою зберігши славу? Гукнув він у барліг Мишка й Лисицю – радників своїх І тайну їм розповідає, Що той, мовляв, йому давно перістий звір - Ну, просто ж очі виїдає, Що через них від, певне, втратить зір, А як зарадити біді, то й сам не знає. «Всесильний лев!» – сказав, нахмурившись, ведмідь: «Нащо тут довго розмовляти? Лиш треба наказати Овець передушить. – Кому про них жаліть?» Лисиця, вгледівши, що Лев нахмурив брови, Смиренно мовила: – «О цар! наш добрий цар! Ти певне заборониш знищити цю твар, І не проллєш даремно крові. Осмілюсь я порадить стать на іншу путь: Звели, нехай їм кращі луки одведуть, Де вдосталь паші є для маток, Де є погратися, побігать для ягняток; Тому ж, що, бачиш, пастухів у нас нестаток, Скажи, нехай овець вовки пасуть. Не знаю як, мені здається, Що їхній рід і сам переведеться. А покищо нехай блаженствують, дурні, І що б не трапилось, ти будеш в стороні». Все товариство вмить на думку цю пристало, - І скоро так діла пішли, що під кінець Не то перістих там овець, - А й інших стало мало. А як же звірі прийняли оці події? Лев, бачте, добрий був, та всі вовки злодії.
|