|
Раз якось з’їхавшись з знайомим у дорозі, Із приятелем тим я мав один нічліг. Ледь вранці я продерти очі встиг, І що ж тут узнаю? Мій приятель в тривозі: о Учора все було нам втішне та смішне; Тепер він став не той – аж здивував мене. То крикне він, то ойкне, то зітхне. «Що сталось, друже мій, з тобою? Я боюся: Не захворав?» – «Ой! Бачиш я голюся». – «Як! Тільки?» Тут я встав – дивлюся, сам не свій При дзеркалі скрививсь так кисло мій друзяка, Мов «шкіру хто зідрать збирався з неборака. Узнавши під кінець вину біді такій, «Чи ж диво?» – я сказав: «ти сам себе тираниш. Ось подивись таки: У тебе ж бо не бритви – різаки; Та з ними мучитись ти тільки, друже, станеш». – «Ой, справді, признаюсь, Тупі ці бритви дуже! І як цього не знать? Не дурні ж ми бо, друже? Та гострими все я урізатись боюсь». – «Тобі на це я можу відказати, Що ти уріжешся тупою мимохіть, А гострою поголишся ти вмить: Вмій нею лиш владати». * * *Цю оповідь я поясню для всіх: Чи ж мало хто з людей – хоч сором їм признаться, Розумних всіх – бояться, І терплять при собі охочіше дурних?
|