|
Не хочеш бути диваком, Держись звання, в якім ти був ще малюком. Простий з вельможним панством не ріднися, І, як родився карлюком, То в велетні уже й не пнися, А пам’ятай частіш свій зріст. Утикавши собі павлиним пір’ям хвіст, Ворона з Павами пішла гулять чванливо, І дума, що її красі 1 родичі й колишні приятелі всі Здивуються, мов сталось диво; Що Павам всім вона сестра, І що прийшла її пора Окрасою служить Юноні для двора. Який же наслідок, що потім з цього стало? Що Пави вискубли її як деркача, І, що тікаючи від них навтікача, Не лиш чуже (перо б хоча), А і свого на ній зосталось пір’я мало. Вона знов до своїх, назад, але свої Обскубаної гави не впізнали, Ворону зовсім обідрали, І тим скінчились витівки її, Що від Ворон вона відстала, І Павою не стала. Цю байку я билицею вам поясню. Мотрона, молода купцівна, заволала В вельможну увійти рідню. За нею посагу півміліона. От віддали Мотрону за Барона. Що ж сталося? Нова рідня її аж їсть Докором, що, мовляв, міщанська в неї кість, Стара ж – що як вельможа підняла-свій хвіст: І от тепер моя Мотрона Ні Пава, ні Ворона.
|