|
Барбос, що в пана жив, Служив, Та ласки у дворі ні трохи не зажив, Побачив раз, ходивши коло дому, Жужу, свою стару знайому, – На подушці вона сиділа, на вікні. До неї лащиться він, наче до рідні, З розчулення немов аж плаче, І під вікном Вищить, виля хвостом Та скаче. «Ну що, Жужутко, як живеш, З тих пір, як до кімнат пани тебе забрали. А пригадай: частенько ми голодували. В кімнатах що ти стережеш?» А та: «Я на життя не нарікаю, Мій пан мене шанує і плекає: Ласкава доленька моя, І їм, і п’ю на сріблі я; А з паном розважаюсь та щодня гуляю; Як натомлюсь, то на м’який диван лягаю. Ти ж як живеш?» – «Я, – пес відповіда, Спустивши долі хвіст, з журби аж присіда, – «Живу по-давньому: терплю і холод, І голод, Ретельно двір хазяйський стережу, Ось тут під тином сплю і від дощу дрижу; Коли ж невчасно гавкать стану, Тоді і канчуків дістану. А як, Жужу, ти щастя те знайшла, Така безсила і мала, В той час, як я із шкури пнуся марно? Що робиш ти?» – «Що я роблю! От гарно!» – Глузливо мовила Жужу: «На задніх лапках я ходжу». * * *Багато хто добра доходить Лиш тим, що добре він на задніх лапках ходить!
|