|
В суд Селянин потяг Вівцю: Почав він там супроти неї карну справу; Суддею – Лис; і він умить вчинив розправу. Спитав отого та спитав оцю, Щоб повіли докладно і без крику, Про що то подано супліку? Тут Селянин сказав: «Такого ось числа У мене ранком двох курей не долічились: Від них лише кістки та пір’ячко лишились; В дворі ж тоді сама Вівця була». Вівця ж відповіла, що спала ніч вона, І в свідки кликати сусідів всіх ладна, Що з них ніхто про неї і не чув лихого, Чи про крадіж, Чи про грабіж; До того ж зовсім бо вона й не їсть м’ясного. І вирока тоді Лис ухвалив такого: «Не брать суду в резон нічого од Вівці; Понеже плутати кінці Усяк шахрай уміє вправно; А довідка, наведена судом, твердить - Вівця вночі курей не кидала й на мить; А кури – страва гарна, І трапилась нагода їй; - То ж я суджу по совісті своїй: Не можна, щоб стерпіла Й курей вона не з’їла; І стратить в наслідок того Вівцю, Дать шкуру скаржнику, а м’ясо взять судцю».
|