|
Змія залізла під колоду І злилася на цілий світ; Така вона вже з юних літ, Що вміє злитись лиш: так створена з природи. Баранчик, поблизу гуляючи, сказав; Він про Змію і зовсім не гадав. Та ось повзе вона, стромляє в нього жало: В очах у бідного все млою критись стало; З отрути весь він запалав. – «Чим завинив тобі?» – Гадюці він сказав. – «Хто знає? Може, ти за тим сюди забрався, Щоб розчавить мене», – шипить йому Змія: «Так з обережності тебе караю я». – «Ох, ні!» – він відповів, – і тут з життям розстався. Кому душа така дана, Що дружби, чи любові вік не зна вона, І ненависть саму до всіх плекає, – Той кожного за ворога свого вважає.
|