|
«Скажи бо, голово лиха, ти звідкіля?» – Лисиця, стрівшися з Ослом, його спитала. – «Від Лева щойно я! І де бо, кумо, сила та його пропала? Бувало, зареве, так стогне ліс кругом, І я без пам’яті бігом, Світ за очі тікав від клятої бенері; А нині в старості, безсилий і плохий, Худий такий, Колодою валяється в печері. Такий він кволий став, Що весь до нього страх пропав. Спокутав він свої гріхи цим перед нами! Помстився кожен тут, хто поуз Лева брів, Хто як хотів: Хто зубом, хто рогами...» – «Ти ж зачепити Лева, звісно, не посмів?» – Осла Лисиця зупиняє. – «Овва!» – Осел відповідає: «І я його хвицнув! і я його огрів, – Ослячі хай копита пам’ятає!» * * *Так душі пиці, як значний і дужий ти, Не сміють глянути на тебе з дивування. Але впади-но з висоти: Від перших їх чекай образи та знущання.
|