|
Колись задумала Мишва себе прославить І, не зважаючи вже на котів, Звести з ума всіх ключниць, кухарів І славу про свої діла трубить заставить Аж від горищ до погребів; Для того й Раду порішили справите, А засідати тим, у кого довгий хвіст - На весь мишачий зріст: Прикмета у Мишей, що той, чий хвіст найбільший, - Найрозумніший, Та ще й моторніший в біді. Чи це розумно, тут питати ми не будем; Бо часто, бачте, й ми про розум інших судим По одягу та бороді. Отож мишачий світ розрадив, Щоб кликати на Раду лиш хвостатих всіх; Коли ж на лихо куций є між них, Хоч би і в битві він хвоста свого утратив, Але як знак цей для Мишей ганебний, І непотребний, Із Ради геть таких гонить, Щоб через них своїх хвостів не погубить. Домовлено про все; покинути геть нори, Як в небі спалахнуть зірки; Нарешті, в діжці з-під муки Було відкрито збори. Усілася Мишва собі. Аж зирк: пацюк, безхвостий далебі! Враз сиву Мишу мишеня торкає І каже тихо так: – «Чого цей куций неборак Між нами в Раді засідає? А де це наш закон дівавсь? Скажи, щоб зараз він ізвідси геть забравсь. Ти знаєш, як народ безхвостих наш не любить; Нам користі тепер від нього не чекать, Коли хвоста свого не вміє шанувать! Не тільки нас, він наше діло геть погубить». А Миша: «Замовчи! це знаю я сама; Та пацюкові я кума».
|