|
Зозуля на сучку зажурено кувала. – «Що, кумонько, така сумна?» – їй з гілки Горличка ласкаво воркувала: «Чи ти об тім, що відгуляла У нас весна, Кохання з нею, сіло сонце нижче, Та йдеться до зими все ближче?» – «Як тут не стать мені сумній?» – Зозуля каже: «Будь сама суддею в цьому: Зазнала щастя я в коханні, і по тому Я стала мати на весні, Та діти визнать матір не хотять в мені, – Чи я такої ждала з них відплати! І чи не заздрісно, коли на те гляджу, Як ніжно в’ються коло матері качата И на квоччин поклик сиплються дощем курчата; А я, мов сирота, одним-одна сиджу І що таке дитяча втішність, я не знаю». – «От бідолашна! Серцем об тобі вмліваю; Мене б дитяча нелюбов могла убить, Хоч приклад цей зустріть не рідко; Скажи ж: так, значить, ти вже вивела і дітки? Коли ж собі гніздо ти встигла звить? Цього я Щось і не видала: Ти пурхала все та літала». – «Щоб красні дні – таке плетеш! – В гнізді я, сидячи, втеряла: Дурнішого від цього й не зведеш! До гнізд чужих я завжди яйця клала». – «Якої ж від дітей ти ще і ласки ждеш?» їй Горличка на те сказала, * * *Батьки і матері! Вам цеї байки суть, Я розповів її не дітям на розвагу: В них до батьків і неповага, І нелюбов – до зла ведуть; Але як виросли вони в розлуці з вами, І ви їх доручили найманим рукам, – Журіться власними ділами, Коли з дітей під старість мало втіхи вам.
|