|
Стрілець малинівку весною вбив. Та хай би все нещастя те на ній кінчилось. Так ні; за нею й іншим трьом біда судилась: Він троє пташенят її посиротив. Безсилі ще були, пушок ледь-ледь синів, Малята терплять голод І холод, Даремно виглядають матір звідусіль. «Аж серце тисне біль, Коли на них поглянеш; Не можна стримати жалю ніяк...» Лисиця птицям мовить так, Коло гнізда сиріток сівши на поляні: «Не киньте, любі, без підмоги цих дітей; Бідненьким хоч гуртом знесіте по зернині, До їх кубелечка приткніть по соломині: Спасете цим життя дитині; Це діло добре і святе! Зозулько, глянь, та ти вже й так линяєш: Не краще вже себе підскубти трохи дать, Щоб постіль пір’ячком твоїм в кублі послать? Однак його згубить ти даром маєш. Ти, жайворон, якби схотів, То не крутився б вище неба. А в полі, в луках пошукав би їм харчів, – З сирітками ділитись треба. Ти, горлице, – твої пташата підросли, І харч знайти собі й самі б уже могли: Так ти б з свого гнізда перелетіла І, замість матері, сиріток гріла, А діток би твоїх сам бог, як міг, Беріг. Ти б, ластівко, комах збирала, Сиріток ними б частувала. Ти б, соловей, – співець весни, – Ти знаєш сам, як голос твій милує серце, – То ж поки їх зефір колише у кубельці, Піснями б їм своїми ти навіяв сни. З такою ніжністю, – що вже й казати! – Ви сиротам були б тепер, як рідна мати. Послухайтесь мене: докажем, що в лісах Є добрії серця, і що...» При цих словах Сирітки ті, як, звісно, діти, Не змігши більше голоду терпіти, Попадали з кубла в траву. А що ж кума? – Мерщій їх з’їла: Й повчання свого не кінчила. * * *Читачу, не дивуй! Хто справді добрий, – слів своїх дарма не тратить, А мовчки робить діло він: Хто ж’ дзвонить про добро, немов пустенький дзвін, – Для себе вміє лиш добро шукати, Бо у біді чужій нема для нього втрата. На ділі і людей багато є таких – Рідня Лисиць отих.
|