|
У літню безгомінь, Прославши по долині тінь, Листки на дереві з зефірами шептались, Мовляв, рясні й зелені ми, а верх який! І все отак зефірам вихвалялись: – «Це правда, ми прикраса цій долині всій! Бо нами дерево і пишне й кучеряве, Розложисте та величаве. Яке було б воно без нас? Ну, право, Хвалить себе ми можем без гріха! Це ж ми від спеки пастуха І подорожнього в тіні густій ховаєм! Це ж ми у ці краї Пастушок танцювати закликаєм! У нас і насвітанку й пізно солов’ї Висвистують пїсні свої Та й ви, зефіри, днями Не розлучаєтеся з нами. – «За це сказати можна тут спасибі й нам», - Щось тихим голосом їм з-під землі сказало. – «Хто оміє говорити з нами так зухвало! Ви що за цяці там, Що з нами грубо сперечатись стали?» - Листки на дереві гуртом залопотали. – «Ми ті», - їм знизу одказали: «Що, риючись ось тут у темноті, Годуєм вас. Невже ви не пізнали? Ми є коріння тих дерев, що вас зростали. Красуйтесь в добрий час! Та пам’ятайте лиш різницю поміж нас: Весна настане – знову листя розів’ється; Якщо ж коріння ізведеться, - Не стане й дерева, і вас».
|