|
Старий збиравсь садити деревце. «Вже хай би будував; та як садить в ті літа, Коли ідеш із цього світа!» – Казали, бачивши оце, Три юнаки, та ще й з Старого глузували: «Щоб плід якийсь тобі твої труди давали, То треба, щоб ти був ще вік живий. Невже з’явився в нас Мафусаїл новий! Облиш, дідусю; марну цю роботу: Чи слід тобі на старість працювать до поту? Тебе ж бо зрадить твій непевний час! Подібні задуми здійсненні тільки в нас: Ми молоді, ми маємо і міць і силу, Тобі ж, старому, час збиратися в могилу». – «Мої ласкавці», – відповів на те Старий: «Я завше працювать радий; Коли ж од того, що робити починаю, Не одному собі я користі бажаю, – То, признаюсь, До праці я тоді завзятіше тягнусь. Не всяк для себе працювать береться. Садивши деревце, я тішуся вже тим, Що буде мій онук відпочивать під ним, Коли мені спочить під ним не доведеться, Плодом для мене й це вже є. Хто знає наперед усе життя своє, Хто з нас раніш в сирій землі згниє? Чи ж смерть зважа на молодість і силу, Чи на красу лиця? Ой, скільки хлопців та дівчат хороших я В своїм житті випроводжав у ту могилу! Хто знає: може й ваш наблизився вже час, І матінка-земля невдовзі вкриє вас». Як їм сказав Старий, то так воно і сталось. Один з них на торги подавсь на кораблях; До нього доленька спочатку усміхалась; Та якось хвиля розгулялась, І від плавця й надій – нічого не зосталось. Другий мав інший шлях: На хибне бувши ласий зроду, За пишність та за насолоду Здоров’ям він, а потім і життям сплатив. А третій – в спечний день холодного попив Та й ліг; найкращих лікарів йому позвали, А ті його насмерть залікували. Старий дізнався про їх скін І з щирої душі за ними плакав він.
|