Відкупник визначний в хоромах пишних жив, їв смачно, добре пив; Давав гучні бенкети зроду-звіку, І скарбів мав завжди без ліку. І ласощів, і вин, чого не забажай: Всього надміру, через край. І, справді, буцім то в його хоромах рай. Одним Відкупник лиш страждає, Що він не досипає. Чи божого боїться суду він, Чи то вже страшно розориться: Та тільки все йому не добре якось спиться. До того ж, як часок один Засне вже на зорі, так знов не без новин: Бог дав йому співця, сусіду. Із ним з вікна в вікно в халупі жив бідняк, Швець, а співати вмів і веселився так, Що з самого світанку й до обіду, До ночі й цілу ніч співа собі своє, Заснуть, багатому ніяк він не дає. Як тут з сусідою зладнати, Щоб більше він не смів співати? Звеліть мовчать: немає прав; Просив: та той все не вважав. Та ось надумавсь він, і за Шевцем послав. Той причвалав. «Добридень, дорогий мій друже!» – «За слово приязне вам дякуємо дуже». – «Ну, розкажи ж мені, як справи, Климе, йдуть?» (Потрібного завжди ми знаєм, як зовуть). – «Як справи, пане? Та нічого!» «Тому й веселий ти, тому й пісні ведеш? Щасливо, певно, ти живеш?» – «Та бога гріх гнівить, та й що ж із того? Роботи досить, отже, не біда! І господиня в мене добра й молода: А жінка добра є (та хто цього не знає), Уже й журитися дарма». – «І гроші є?» – «Та ні, хоч зайвих не буває, Зате ж і клопоту нема». – «Ти, бачу, б не хотів зажить в багатстві шани?» – «Ні, я цього вам не сказав; Хоч вдячний богові й за те, що він послав: Та знаєте ж ви, пане, Що чоловік поки живий, Хотів би більше все: то світ уже такий. Та, пане, скарбів тих, напевне, й вам замало; й мені багатшим бути б подобало». – «Глаголять істину уста: Хоч при багатстві теж є прикрість не одна ще, Хоч кажуть, що не вада – біднота, Та все ж, якщо терпіть, то від багатства краще. Візьми ж: оця торбина з грішми, не проста; Бо ти за правду полюбився. Іди: нехай щастить, щоб ти відтак розжився. Дивись, розтринькать лиш не думай грошей цих, Про чорний день притримай їх! П’ятсот карбованців достоту. Бувай!» І тут мій Швець Мерщій додоіму навпростець Мчав аж до поту; . Під полу торбу – та й вінець; Вночі ж зарив він під землею Торбину ту й свою веселість з нею! Пісень тепер нема, та й сон йому пропав (Безсоння й він уже спізнав!); Все підозріле вже, усе його жахає: Чи кіт вночі зашарудить, йому здається вже, що злодій то біжить: Він похолоне весь і вухо наставляє. Ну, та й життя, хоч кинься в річку, сам не свій. Швець бився, побивався, Та зрештою й за розум взявся: До пана з торбою мерщій, Та й каже так: «Вам дякую поштиво; Ось торба вам, назад її візьміть: Тепер і я узнав безсоння мимохіть. Живіть багатим ви щасливо: Мені ж за пісню і за сон Вже ні до чого й міліон». Дмитро Білоус ?