|
Хто дужий та значний, Але дурний, То шкодить часом він у добрості своїй. * * *Був воєвода Слон у хащі лісовій. Здається, що слони – розумна, бач, порода. Та хоч воно в цьому признатись шкода, Наш воєвода В рідню – гладкий, А розумом – слабкий, Хоч мухи він не скривдив ненароком. От впало Воєводі в око – Заяву від овець надіслано в Приказ: «Що от, мовляв, вовки здирають шкіру з нас». – «Розбій!» – волає Слон: «Негайно до розплати! Хто дозвіл дав вам грабувати?»’ Вовки йому на те: «Зласкався, наш отець! Згадай, це ж ти нам чинш легенький Усім на кожушки дозволив взять з овець, А що кричать – це рід їх, бач, дурненький: З них всього припаде з сестри по шкірці знять, Та й те, диви, шкода віддать». – «Ну, то ж то!» – Слон їм промовля: «Вважайте! Неправди я не потерплю й на мить. По шкірці – хай уже – збирайте, А більше й волоска з них не беріть».
|