|
Орел з степів раз на отару налетів І вихопив ягнятко, А Ворон молодий дививсь і аж тремтів. Позаздрило тут Гавенятко, І дума так воно: – «Якщо вже брать, то брать, А то навіщо й дзьоб марать! Бувають і орли, як видно, вайлуваті. Ну, що йому того ягняти? Ось я, як захурчу, Та налечу, То справді цілий царський кусень одхвачу!» Тут Ворон підійнявсь угору, І знов поглянув хтивим зором: Вдивлявся довго в баранів, ягнят, овець, Все міряв, прикидав, і вибрав під кінець Він барана старого, - Великого та прегладкого, Що й вовкові, дивись, такого не піднять. Тоді націлився й спустився, Та кігтями з розгону і вчепився, і тільки тут збагнув, що здобичі не взять. Якби ж раніш-йому було це знать! Кожух у барана кудлатий, Густий, кошлатий, волохатий, Що вирватись звідтіль даремно намагавсь Бешкетник наш крилатий, І скінчив подвиг тим, що сам в полон попавсь. Та пастухи його тоді тут врятували; А щоб не міг він більш літать, Взяли та крила обкарнали І дітям кинули гулять. * * *Це і в людей часом трапляється потроху, - Малий шахрай Малпує більшого пройдоху: Де злодію простять – злодюжці буде край.
|