|
Горшки господар віз, З гори конята з ними бережно ступали. Та от спинивши валку всю на перевалі, Господар став спускать легенько перший віз. І добрий кінь чи не крижми його поніс, Щоб віз не полетів в долину. А зверху молода шкапина Коня осміює та гудить сяк і так: «Хвалений кінь: яке, бач, диво! Дивіться: клешняє, мов рак; Ну, от спинивсь чомусь; бере навскіс! та криво! Сміліш бігцем! Спинився знов! А тут ліворуч би пішов. Осел! Аби ж тягнув на верховину, Або ж в нічну годину, А то згори і білим днем! Дивитись не стає терпіння! Возив би воду вже, коли нема уміння! Сюди бо глянь, як ми махнем! Я не потрачу ні хвилини, Буде за мить візок в долині!» От, вигнувши хребет і розгойдавши віз, Шкапина рушила униз; Однак, з гори не встигла добре стати, Як віз почав на конячину напирати – Її штовхає взад, убік; і вже за мить Конячка бідна із гори летить На славу; Трясуть візок і поштовхи й стрибки. Горшки Гримлять чимдуж, і з возом – бух в канаву! Зостались тільки черепки! * * *І люди інколи когось огудять вміло: Погано діє хтось, здається нам. Коли ж робити станеш сам, Виходить – курям сміх – не діло.
|