|
На сонці під вікном, За кухнею удвох Полкан з Барбосом грілись. Хоча воно перед двором їм дім пристойніш стерегти б гуртом. Але ж вони гаразд наїлись, – Та й чемні пси удень ладком – Лежать собі десь під стіжком, – Тож гомонять вони, улігшися рядком, Про всяку всячину: про їх собачу службу, Про лихо, про добро, і, зрештою, про дружбу. «Чи є», – мовляв Полкан, – «щасливіш мить, Як з другом серце в серце жить; Взаємні послуги йому робити завше, Не з’їсти нарізно й шматка, Стоять всім серцем за дружка І пильнувать, із ним життя зв’язавши, Щоб лиш знайти якось щасливий час І друга милого потішить, позабавить. Ах, серце в цьому лиш мету єдину ставить! От що, коли б, наприклад, хоч і в нас Щаслива дружба завелась? Скажу я сміло, Ми й не примітили б, як туг життя б летіло». – «А що ж? хороше діло!» – Барбос тут одмовля йому: «Давно, Полканчику, в тямки я не візьму, Чом ми, хоч наче б то в однім дворі з тобою, А й дня не проживем без бою; І через що? То ж дякувать панам: Не голодно, не тісно нам! І потім справді сором: Собача дружба – славна з давніх ще часів; Та, наче між людей, ти дружби серед псів І, не примітиш зором». «Посвідчимо ж усім, що дружба в нас міцна». – Гукнув Полкан: «Дай лапу!» – «Ось вона!» І друзі ці нові ну обійматись, Ну цілуватись; Не знають з радощів, до кого б прирівнятись: – «Орест мій!» – «Мій Пілад!» Геть чвари, заздрість, злість! Тут кухар на біду жбурнув із кухні кість. І приятелі вже навзаводи несуться; Куди той лад подівся вмить? Пілад мій та Орест гризуться. – Аж шерсть угору з них летить: Насилу зрештою їх розлили водою. * * *Світ повен дружбою такою. Про друзів нинішніх сказати б до пуття, Що в дружбі всі вони навряд чи не однакі: Послухать – так немов одне у них життя, – А тільки кістку кинь – немов твої собаки!
|