|
Здалося жабам щось невгодне Правління всенародне, Ввижалось їм, що це неблагородно Без служби і на волі жить. І от у слушну мить Давай вони в богів Царя собі просить. Хоч слухать невідь що боги не завжди* згодні, Однак цього разу послухав їх Зевес: Дав їм Царя. Злітає з шумом Цар з небес, І так на трон беркицнувся він браво, Що ходором пішла болотяна держава. З усіх тут жаби ніг В багно порозбігались, Хто як устиг, куди хто міг, І пошепки тому Цареві дивувались, Немов на чудо дивлячись гуртом. Цар був насправді чудо: гречний, Ставний, поважний і статечний, Ще й велет – не обнять кругом. Ну, як не глянь – на диво схожий! І лиш одним він був негожий, Що був той Цар – осиковим пеньком. Шануючи його особу превисоку, Не сміють спочатку підданці й підступить: Всяк з жахом в осоці віддалеки сидить, І давиться тихцем, не роблячи ні кроку. Та не знайти чудес таких, Щоб світ до них пригледітись не міг. 1 жаби теж спочатку острах свій забули, А потім до Царя з відданістю майнули. То ж спершу підповзли ницьма, А там, зухваліший, сів боком крадькома, Той спробував ще й сісти рядом; А там, на диво всім, розбещений народ Вже до Царя сідає задом. Цар терпить все з небачених щедрот. А трохи згодом, глянь, – хто тільки забажає, Той на Царя стрибає. За три дні їм такі набридли чудеса; І знов молитва лине в небеса, Щоб дав Юпітер в їх болотяну державу Воістину Царя на славу! Благання чуючи здаля, Послав Юпітер їм на царство Журавля. Оце вже не пеньок, а Цар інакших правил, Не любить визволять підданця він з біди. Він винних просто їв: такі його суди. Всяк винен був завжди, Тож у Царя – гляди – І снідання, й обід, й вечеря – все розправа, На жителів болот Приходять дні турбот. Для них тепер щодня великий суд, – і ог Щоденно Цар по всій державі походжає, Кого не стріне – вдень, чи уночі – Ураз засуджує й ковтає. Ще гірші, ніж раніш, і кумкання й плачі, Щоб милосердні боги Царя прибрали в них з дороги, Та іншого дали б, бо цей їх їсть, як мух; Що навіть ніяк їм (ах, як це недоречно!) Ні носа виткнути, ні кумкнути безпечно, Що нинішній їх Цар жахливіш від посух, – «Чому ж ви спершу жить щасливо не зуміли? Чи ж не мені, кажіть», – їм гримнув з неба глас: «Спокою не було од вас? Не ви мені Царем всі вуха прошуміли? Дав я Царя? – так надто він плохий! Кінця між вас немає змовам. Дав іншого – так цей для вас лихий. Живіть же з ним, щоб гірше не було вам!»
|