|
Красуня-дівчина шукала жениха. Тут не було б гріха, Та от що гріх: вона була чванлива. Знайди їй жениха, щоб гарний був з лиця, Щоб чин та ордени були у молодця (Красуня та була, бач, трохи вередлива): Щоб мав він геть усе. Така вона вдалась, Та ще і завзялась, – Хай любить він її, а ревнувати – зась! Хоч дивно це, але вона була щаслива, І женихи на диво всім. Найкращі товпляться до неї в дім. Та в неї, бачите, й смаку й вимог багато: Кого з них не візьми – це ж скарб, а не жених, А їй вони на сміх – Не женихи, а женишата! Ну, як їй вибирать з таких от женихів? Той не в чинах, а той без орденів, А той, хоч і в чинах, та, кажуть, небагатий: Той густобровий, той кирпатий; Тут так, а там інак; Не припаде ніхто до мислі їй ніяк. Примовкли женихи, два роки так промчали; Вже інші свах нових заслали: Та тільки женихи середньої руки. «Ну, що за простаки!» – Красуня мовить знов: «Такі вже незугарні! Звичайно, їх зальоти зовсім марні! І не таких ще женихів Із двору я випроводжала; Невже за когось я піду з цих диваків? Чого б то я вже так до шлюбу поспішала? Чого дівоче я покинула б життя? Щаслива я щодня, і ніч я сплю безпечно. То ж заміж квапитись для мене недоречно!» Із сватання нема пуття. Ту саму чуючи відмову, Не квапляться іти до неї свахи знову. Мина зима – Вона сама; Ще рік один минув, ще рік минає цілий: А свах усе нема. Красуня начебто вже трохи переспіла. Почне подруг перебирать (А часу вдосталь всіх згадать): Та заміжня давно, а ту вже заручили; її ж немовби всі лишили. Підкрався сум і запуска жало. Гляди, люстерко їй доповідати стало. Що день у день, немов на зло, її красу життя, як злодій, обкрадало. Рум’янці ділись десь; пригас огонь в очах; Принадні ямочки померхли на щоках; Веселість, жвавість, сміх, мов утекли безслідно; І, леле! – сивину у темних косах видно: Це ж старості полон! Було, без неї десь і танцювать негоже; Зальотників вона й злічить, було, не може: А нині – ах! Гї вже кличуть на бостон! Чванливий тут вона переміняє тон. Бо розум каже їй до шлюбу поспішатись: Перестає вона пишатись. Бува, що дівчина й знаку не подає, А серце їй за час підказує своє. Щоб самотою не добути віку, Красуня, покіль зовсім ще не одцвіла, За першого, хто лиш посватався, пішла: І рада, рада вже була, Що вийшла за каліку.
|