|
Коли зухвалу рать Смоленський князь умінням вирішив – скарать, Сільце вандалам був поставив І на загибель їм Москву зоставив, – Тоді усі – великі і малі – мерщій, Не гаючи ані хвилини, Зібрались геть аж за Московські стіни, Мов з вулика бджолиний рій. Ворона, чистячи свій дзьоб, на цю тривогу Спокійно дивиться з дашка. – «А ти, кумасю, у дорогу?» – Із воза Курка їй гука: «Та ж, кажуть, вже біля порога Наш супостат». – «Яке мені до того діло?» – Ворона мовить їй. – «Я тут лишуся сміло. От ваші сестри, як хотять; Ворон не смажать, в каші не їдять: Мені з гістьми не важко буде вжитись, Та, може, трапиться, що вдасться й поживитись Сирком, чи кісткою, – вже щось дадуть. Прощай, чубатенька, щаслива путь!» Ворона й справді залишилась; Та замість всіх поживок їй, Як з голоду почав конати лиходій, – Сама у юшці опинилась. * * *Таке буває з тим, хто з глупоти осліп. Ось щастя вже в руках, бува йому здається: Коли ж на ділі з ним зіткнеться, Мов Гава, вскочить у окріп!
|