|
Змія Юпітера просила, Щоб голос дав їй солов’я. «А то, – промовила, – і жить мені несила. Куди-бо не поткнуся я, Усі гидують мною, Хто звір дрібний, Хто ж дужчий та міцний, Від тих хоч утекти б живою. Ні, вже цього життя не можу я терпіть; А от би солов’єм у лісі прогриміть, Ото збудила б здивування, Любові б зажила, а може, й шанування; Душею бесід стать мені було б не встид». Юпітер виконав Змії прохання; Сичання злобного у неї зник і слід. На дерево сповзла Змія і там засіла, Прекрасним солов’єм Змія моя гриміла, І зграя птиць, було, до неї вже підсіла; Та, вгледівши співця, – всі з дерева, як град. Ну, хто таким прийомам буде рад? «Невже вам спів мій незугарний?» – З досади мовила Змія. «Ні, – відповів їй шпак, – дзвінкий він, гарний, Співаєш справді ти не згірше солов’я. Та, признаюсь, в нас серце задрижало, Коли твоє побачили ми жало: Нам бути разом страшно вкрай. Так і скажу тобі, не будь в досаді: Твоїх пісень ми слухать раді – Та лиш від нас подалі ти співай».
|