|
Набравши сушняку, в зимову люту пору, Дідусь, засмучений украй нуждою, йшов. Він ледве плентався отак до свого двору, І охкав, і кректав під оберемком дров. Ніс, ніс він їх, аж утомився, А як спинився, На землю скинув з плеч сушняк важкий, На нього сів, зітхнув, про двір подумав свій: «Які вже й злидні, боже мій! Нужда куди не кинь; до того жінка й діти, Чи ж привелось мені прожити На світі день, щоб радував мене?» В такому смутку він і долю вже кляне, І кличе Смерть: вона у нас не за дверима, А за плечима. Прийшла мерщій І мовить тут: «Нащо ти звав мене, старий?» Від вигляду її старому стало жаско, Сердега мовить ледь, бо враз оторопів: «Тебе я звав, коли не в гнів, Щоб помогла мені мою підняти в’язку». У мові цій Ми бачим нині, Як гірко б не жилось людині, А помирать ще гірше їй.
|