|
Біда, як пироги та стане швець ліпити, А пекар чоботи робити: Не буде з справи в них пуття. Та вже й примічено з життя, Що хто до ремесла чужого братись любить, Той найупертіший між інших торохтій: Він краще справу всю погубить, Ладен мерщій Смішним для світу стати, Ніж у людей, що мають досвід свій, Розумних часом слів послухать чи спитати. Зубату Щуку потягло Узятись за котяче ремесло. Не знаю: заздрістю її лукавий мучив Чи, може, їй так рибний харч докучив? Та заманулось лиш Кота їй попросить, Щоб на облаву взяв її з собою Мишей в коморі половить. «Чи ти ж бо справишся з роботою такою? – Васько став Щуці говорить, – Не осоромся, кумо, будь ласкава: Недарма ходить слава, Що мастака боїться справа». «Ет, куме, миші що? Ба, здивувать хотів: Та ми ловили і йоршів». «Ходімо ж, в добрий час!» Пішли, засіли. Натішившись, Кіт наївся вмить І вже куму провідати спішить; А Щука, ледь жива, розкривши рот, лежить, – І їй щурі хвоста од’їли. Уздрівши, що кумі таки не до облав, Кум підібрав її та й поволік у став. Та й діло! Взнала Щука, Яка наука: Тож треба пам’ятать. І на мишей не полювать.
|