|
– Андрію, ну ж бо, йди! Куди ти запропав? Іди мерщій сюди, Глянь в дядькову калитку! Торгуй по-моєму, то будеш ти не в збитку, – Вчив небожа Купець в крамниці у своїй, – Ти знаєш польського сукна сувій, Який залежався у мене дуже довго, Бо він старий, гнилий, підмочений давно; Таж за англійське я вже збув своє сукно! Ось бачиш, сотеньку взяв тільки-но за нього. Бог дурника послав! – Усе це, дядьку, так, – тут небіж відказав, – Але не знаю я, хто в дурники попав; Дивіться, сотня та фальшива, – їй же богу! Що обдурив тебе Купець – не диво в тім; Хто ж розумом своїм Збагнути світ зуміє, – Побачить той, у чім є слабина людська; Здебільша у людей в усьому ціль така: Кого хто краще ошука І в дурні хто кого пошиє.
|